14.09

Ремонт перетворився на суцільний жах.

Або я ніколи з цим не стикалася.

Або я насправді така невезуча.

Мої рятівники — Андрій і Ваня.

Мій головний біль — коза Тьопа.

Технагляд — дід Микола.

Дизайн — баба Лізка.

Ревізійна комісія — баба Ганька.

Окремо виділю Стьопу, бо він на це заслуговує.

Стьопа — менеджер проєкту.

Я — нездара, яка нічого не розуміє в ремонті.

Мій головняк вирішив, що ніхто, крім неї, в ремонті краще не розбирається.

І тому всі етапи ремонту проходили під її особистим контролем.

Андрій і Ваня поняли це, як тільки увійшли до хати.

Бо Тьопа приперлася відразу за нами і стала між ними і розваленою грубкою.

— Можна просто замурувати, щоб не завалити всю, — запропонував Андрій. — Ніби крепка ще. Якщо зачепим, може стіна впасти.

Стою і слухаю, а в голові картинка:

падає стіна.

За нею валиться дах.

І я зимую разом із козою.

І тут, мабуть, коза поняла хід моїх мислів.

Відійшла трохи назад.

Я ще встигла подумати:

навіщо?

Розігналася.

— Тьопо, не см...

Хрясь.

Кілька секунд гуркоту.

І ми всі в сажі.

А в стіні між кімнатами — велика дірка.

Андрій мовчав.

Ваня мовчав.

Я теж.

Тьопа обтрусилася.

— Бе-е-е.

Понятно.

Рішення прийнято.

Грубку міняємо.

— Ну ти, Надю, йди торгуй. Нам тут прийдеться розібрати всю стіну, — обтираючи обличчя від сажі, майже простогнав Андрій.

А шо?

Ну я пішла.

Бо ремонт сам себе не оплатить.

Щоб по обіді застати ще гіршу картину.

Стіну розібрали.

А разом із нею провалили шматок старої підлоги.

Стою.

Дивлюся на це все.

А сама чуть не плачу.

От тобі й «підлогу не чіпаємо».

Це ж звідки я гроші дістану?

Думки перебила машина заготівельника яблук.

— Хазяйко! — крикнув він.

Я вийшла з хати.

— Яблука будеш здавати?

— Їх ще назбирати треба.

— Ми допоможемо.

Він виліз із машини, а з ним ще двоє хлопченят років по чотирнадцять.

— По чому береш?

— П'ять гривень.

— За кілограм?

— А ти думала за яблуко?

Я подивилася на сад.

Потім на хату.

П'ять гривень.

Блін.

Це ж скільки мені треба назбирати, щоб купити одне вікно?

З-за машини показався дід Микола.

— Ми зараз підемо глянемо, які можна обтрусити. Вони довго зберігатися не будуть і на варення не годяться.

Дідова пропозиція мені сподобалася.

Він ходив по саду й показував, яке дерево можна обтрусити.

А хлопченята, як ті мавпенята, залазили на дерева і трусили їх до останнього яблука.

За якийсь час прийшли два ворожі табори.

Баба Ганька.

І баба Лізка.

Не розмовляли.

Навіть не дивилися одна на одну.

Просто кожна збирала яблука під своїм деревом.

Я дивилася на них і думала:

нормально.

Головне, щоб дерева не поділили.

До вечора машина була повна.

Яблука зважили.

— Три з половиною тонни, — сказав заготівельник.

Я подивилася на нього.

— Скільки?

— Три п'ятсот.

Нормально.

Я навіть не знала, що ми стільки назбирали.

П'ять гривень за кілограм.

Сімнадцять з половиною тисяч.

О.

Слава Богу, яблука не бандза.

І я лишилася жива і з грішми.

Так, це виглядає, ніби я люблю гроші.

Так.

Я люблю гроші.

А вони мене нє.

Тільки-но заробила.

Зразу вивітрилися.

— Надю, а може, ти в нас поживеш? — запитала баба Лізка, моя кульбабка. — У нас є місце. Бо тут всьо виглядає як після землетрусу.

— Дякую, бабко. Я буду жити у великій кімнаті. Там стіни цілі. І чисто більш-менш.

Мої помічники порозходилися.

Майстри поїхали додому.

Тьопа розляглася на лавці біля плити.

Я гріла яблучний сік і малювала в зошиті собі свою хату.

Знаю одне.

Якщо вже робити ремонт, то хоча б для себе зробити умови.

Не знаю, що на мене найшло.

Але я повністю перемалювала план Андрія.

Тепер у кімнаті, яка раніше була моєю спальнею, я розмістила кухню.

А кімнату, яка раніше була кухнею, розділила на дві частини.

На маленьку спальню.

І ванну кімнату.

І при чому все це опалювала одна грубка.

Я намалювала одне вікно замість двох.

Подивилася на план.

Нормально.

Тепер моя хата виглядала не гірше Тьопиної.

Зранку я урочисто вручила Андрію свій план.

Він подивився.

Потім перевернув зошит.

— Чого ти його перевертаєш?

— Думав, може, я не з того боку дивлюся.

— З того.

Перевернув назад.

Підійшов Ваня.

— Шо це?

— Хата.

— Чия?

Я подивилася на нього.

— Моя.

— А-а.

Не люблю я вже це «а-а».

— Тут буде кухня.

Показала пальцем.

— Тут ванна.

— А тут?

— Спальня.

Андрій знову подивився на малюнок.

— А грубка?

— Ось.

— А двері?

Я завмерла.

Блін.

Двері я не намалювала.

— Тут.

Домалювала.

Ваня почухав потилицю.

— А в спальню?

Блін.

Домалювала ще одні.

— Всьо?

— Всьо.

— Точно?

Я уважно подивилася на малюнок.

— Точно.

У дверях стояла Тьопа.

Андрій глянув на неї.

— А їй вхід де?

— У неї своя хата.

Тьопа зайшла в кімнату.

— Бе-е-е.

— От бачиш, — сказав Ваня. — Не погоджено.

Сволоти.

Всі.

Тьопа запхала свою морду в зошит.

Нормально?

Коза перевіряє мій план.

— Ти щось не згідна?

— Бе-е-е.