13.09

Дав Бог грошики.
Дав і дірочку.

У мене так завжди.

Тільки-но здалося, що в мене є гроші.

І тут у мене чергова халепа.

Але цього разу це була не коза.

Це була я.

Я ж все-таки вирішила пограти в господиню.

Почистити грубку.

Грубка опалювала дві невеликі кімнати. І на ній можна буде, коли на вулиці похолодає, варити їсти.

А ще мені ж треба буде зимою митися в хаті.

Бо зараз ванну я приймаю в балії, в старому хлівці.

Воду грію на плиті.

Літом нормально.

А от взимку я себе в балії посеред хліва якось не бачу.

Баба Ганька сказала грубку почистити.

Я й вирішила почистити.

Що там складного?

Відкрила дверцята.

Вигребла попіл.

Посвітила телефоном.

Темно.

Понятно.

Знайшла ще одні маленькі дверцята збоку.

Відкрила.

Там сажа.

Багато.

Взяла кочергу й почала вигрібати.

Спочатку все йшло добре.

Аж підозріло добре.

Потім кочерга за щось зачепилася.

Я потягнула.

Не йде.

Потягнула сильніше.

Щось хруснуло.

Я завмерла.

— Тьопо...

Коза стояла у дверях.

— Ти чула?

— Бе.

— От і я чула.

Посвітила телефоном усередину.

Нічого не зрозуміла.

Тому потягнула ще раз.

Блін.

Оце вже було зайве.

Спочатку випала одна цеглина.

Я дивилася на неї.

Потім друга.

— Стояти.

Впала третя.

— Я сказала стояти!

І тут половина грубки сказала:

Хрясь.

Я відскочила.

По хаті пішла хмара сажі.

Коли вона трохи розійшлася, я відкрила очі.

Переді мною лежала купа цегли.

У грубці була дірка.

Велика.

Я стояла чорна.

Тьопа стояла біла.

Ми дивилися одна на одну.

— Тільки попробуй бекнути.

— Бе.

— Сволота.

Я присіла біля цегли.

Може, назад поставити?

Взяла одну.

Приклала.

Не тримається.

Другу.

Теж.

Понятно.

Дав Бог грошики.
Дав і дірочку.

Тьопа розвернулася й пішла з хати.

Я підняла голову.

— Тьопо.

Вона йшла через подвір'я.

— Тьопо!

Додала ходу.

Я схопилася.

— Навіть не смій іти на СТО!

Побігла.

— ТЬОПО!

Коза перейшла на галоп.

Я подивилася на себе.

Чорні руки.

Чорна футболка.

Чорні штани.

Потім на козу.

Та вже зникала за воротами.

— Сволота рогата.

Ну й нехай валить.

ЗРАДНИЦЯ.

А я стояла посеред хати і думала.

Плакати чи сміятися?

Все було в сажі.

Зчепила зуби й пішла тягати кирпічі.

Виносила їх під хату.

Потім зняла фіранки, повиносила подушки. Добре хоч доріжки позбирала перед тим, як чистити грубку.

Взяла черговий кирпіч і вийшла на подвір'я.

Біля хвіртки стояла Тьопа.

А поруч Стьопа.

От коза.

Це ж вона мене здала.

Він подивився на мене.

На кирпіч у моїх руках.

На купу під хатою.

— Я так бачу, ти вирішила хату розвалити.

Я посміхнулася через зуби.

І збрехала, не червоніючи.

— Буду ремонт робити. До зими повинна встигнути.

Стьопа глянув на купу кирпічів.

— А-а.

— Що «а-а»?

— Нічого.

— То чого либишся?

— Радію.

— Чому?

— Що ти нарешті почала планувати наперед.

Сволота.

Тьопа стояла біля нього.

Біла.

Чиста.

Щаслива.

— А ти взагалі мовчи.

— Бе-е-е.

— Я сказала мовчи.

Стьопа кивнув на двері.

— Покажеш, що ремонтуєш?

— Там брудно.

Він подивився на мене.

— А тут чисто?

Я глянула на себе.

Руки чорні.

Футболка чорна.

На носі, мабуть, теж сажа.

— Я ремонт роблю.

— Я вже поняв.

Ми зайшли в хату.

Стьопа присів біля грубки.

Посвітив телефоном.

Помовчав.

— І?

— Що «і»?

— Ремонтувати можна?

— Можна.

Я видихнула.

— Але я б не ремонтував.

— Чого?

— Бо вона стара.

— І?

— І ти її вже почала розбирати.

— Я її не розбирала.

Він показав на дірку.

— А це що?

— Воно саме.

Стьопа засміявся.

— Не смійся. Я серйозно.

— Я бачу.

— Що мені тепер робити?

— Ремонт.

— Який?

— Той, який ти до зими повинна встигнути.

Я подивилася на нього.

От зараз би кирпічем.

Але кирпічі я вже винесла надвір.

Надвечір прийшли сусіди.

Понятно.

Тут інтернету не треба.

Дід Микола привіз сік.

А з ним прийшла баба Лізка.

Просто так, посидіти в мене на лавочці.

А через п'ять хвилин баба Ганька.

Буде засідання Верховної Ради.

— Ну тут без ремонту не обійтися. Сажу тяжко відчистити, — зробила висновок голова комітету баба Ганька.

— Треба нову грубку мурувати, — запропонувала ініціативна група на чолі з бабою Лізкою.

— Можна воду до хати провести, — надійшла пропозиція від місцевої влади в особі діда Миколи.

Я сиділа на сходах.

Мовчала.

Мене поки що до слова не допускали.

— І вікна, — нагадала баба Ганька.

— Які вікна?

Три голови повернулися до мене.

Дарма заговорила.

— Нові, — сказала Ганька.

— А старі?

— А що старі?

Я подивилася на старі.

Старі промовчали.

— Двері теж треба міняти, — додав дід Микола.

— Чого це?

— Бо зимою побачиш.

— Я не хочу зимою бачити. Я зараз хочу знати.

— Дме.

Понятно.