11.09

Якщо чесно, я не уявляю свого життя на хуторі.

Наступного ранку я прокинулася пізно.

Аж о восьмій.

Для мого теперішнього життя це вже майже обід.

Вставати не хотілося.

Ноги боліли.

Спина боліла.

Навіть волосся, здається, боліло.

Я виповзла на ґанок із кавою.

Тьопа лежала посеред двору й жувала.

— Добрий ранок.

— Бе-е-е-е.

— Не кричи. Голова болить.

Вона продовжила жувати.

Я сіла на сходинку.

У дворі було тихо.

Під навісом стояли мої казани. На мотузці сушився рушник. Біля хлівця валялося Тьопине відро, яке вона знову перевернула.

Звичайний ранок.

Я сьорбнула кави.

І тут згадала.

Сьогодні мені не треба збирати бандзу.

Я аж усміхнулася.

— Тьопо, ми вільні.

Коза подивилася на мене.

— Бе-е-е.

— От і я так думаю.

Не вільні.

На воротях стояв дід Микола.

Я злякалася.

Йому також треба бандзу збирати?

— Надю, а я думав, що ти захворіла. Бо вже годину тебе виглядаю. А на порозі коза спить, а тебе все нема й нема.

Я подивилася на Тьопу.

От зараза.

Навіть не бекнула.

— А ви чого мене виглядаєте?

— Та я до тебе по ділу.

Все.

Бандза.

Я навіть очі заплющила.

— Діду Миколо, я більше не можу.

— Чого?

— Бандзу збирати.

Він подивився на мене.

— Яку бандзу?

— Вашу.

— А нащо тобі моя бандза?

— Не знаю. Баба Ганька сказала, що мені треба запаси на зиму.

Дід Микола хмикнув.

— Ти Ганьку менше слухай.

Опа.

Я поставила чашку на сходинку.

— Так а прийшли ви чого?

— Та Лізка послала.

Ну все.

Їй теж щось від мене треба.

— А що сталося?

— Та нічого не сталося. Йди до нас, вона там тобі щось покаже.

— Що?

— А я знаю?

— Ви не спитали?

— Нє.

Понятно.

На цьому хуторі тільки я хочу знати, куди й нащо йду.

Замість того щоб викласти останню порцію «Абрикосових таємниць», я йду кілометр через весь хутір до баби Лізки, бо вона мені має щось показати.

Зашибісь.

Лізка сиділа за столом. На носі в неї були великі окуляри, а перед нею лежала купа якихось паперів.

— О, Надю! Добре, шо ти прийшла. У мене тут лист. Пишуть, що мені є доплата до пенсії. Тільки треба дати документи на хату і землю. Я от перебираю і думаю, може, ти завезеш?

Я навіть не сіла.

— Бабко, ви зовсім з глузду з'їхали? Це ж аферисти.

— Я їй тоже це казав, — озвався дід Микола. — А вона каже, шо я дурний.

— Бе-е-е, — вмішалася Тьопа.

— От. Навіть коза розуміє.

— Та йди ти. Хоче на старості залишитися без хати.

— Бе-е-е.

— Колю, а якщо вони справді зроблять доплату?

— Бе.

— Тьопо, не лізь.

Не встигла.

Тьопа з розгону підскочила до столу, вихопила папірець із рук баби Лізки й рвонула з ним у двір.

— А-а-а! Лови її!

— Тьопо!

Я вискочила слідом.

Коза неслася через подвір'я, а з рота в неї теліпався лист.

— Стій, зараза рогата!

Тьопа не зупинилася.

— Та хай їсть! — крикнув із хати дід Микола.

— Коля!

— А шо? Хоч якась користь із кози.

Тьопа зупинилася біля паркану.

Я теж.

Ми дивилися одна на одну.

— Віддай.

Вона почала жувати.

— Тьопо...

Ще шматок листа зник у роті.

Я махнула рукою.

— Та жери.

— Надю! — закричала з хати баба Лізка.

— Пізно! Ваша доплата пішла козі на сніданок.

Дід Микола зареготав.

Лізка вийшла на ґанок і схопилася за голову.

— Боже, що ж тепер робити?

— Радіти.

— Чому?

— Бо хата поки ваша.

Вона подивилася на мене.

Потім на Тьопу, яка дожовувала її майбутню доплату.

— А може, там справді не аферисти?

— Бабо Лізко...

— Все-все. Мовчу.

Дід Микола задоволено кивнув.

— Я ж казав.

— А ти мовчи. Ти все одно дурний.

Понятно.

Тепер я починала розуміти, чому баба Ганька з ними не говорить.

— Ну, я піду, бо мені час на торги.

— Надю, ходи сюди, — покликала Лізка.

Вона повела мене в іншу кімнату.

На підлозі, на білих простирадлах, лежав липовий цвіт. Багато. Медовий запах стояв на всю кімнату.

Лізка згорнула простирадло разом із висушеним цвітом, зв'язала на ґудз і простягнула мені.

— Тримай. Це тобі.

— Навіщо?

— Ну ти ж отримала Манин спадок?

— Спадок?

— Ну ти ж вариш її варення?

— Так.

— То бери. Я щороку для неї липу сушила. Вона її у варення якось добавляла. Ти розберешся.

Я подивилася на зв'язаний у простирадлі липовий цвіт.

Потім на Лізку.

— А ви знаєте як?

— Нє.

— А Маня не казала?

— А нащо мені? Я липу сушила. Маня варила.

Понятно.

У кожного тут були свої обов'язки.

Тільки я про свої дізнавалася останньою.

— Ти йди на торги, — сказала Лізка. — А ми з Миколкою підемо твої яблука збирати. Маня завжди нас усіх на допомогу збирала. Бо яблук дуже багато.

Я вже взялася за простирадло, але зупинилася.

— Усіх — це кого?

— Та всіх.

Дуже вичерпна відповідь.

— І що вона з тими яблуками робила?

— Варення, сушеню. А зимові сорти зберігала для продажу.

— Багато?

Лізка глянула на мене поверх окулярів.

— Надю, ти свій сад бачила?

Бачила.

Здається, на торги я вже запізнювалася.

Я ледве доперла два глеки з варенням, а потім ще повернулася за останнім відром абрикосів.

Тьопа зникла. Вона ще після того, як з'їла Лізчиного листа, десь здиміла.