10.09

— А що, більше ніхто не допоможе? — це було моє перше питання.

— А що, ти ще когось бачиш?

— Ну хоча б дід Микола і баба Лізка.

Баба Ганька подивилася на мене як на дурну.

— Сусіди? А ти давно їх бачила?

— Вчора, коли до ставка ввечері ходила.

— І що вони робили?

— На лавочці сиділи, курей пасли. Хоч їм добре. Не треба бандзу збирати. А я так ласти швидко склею.

— Хай сидять.

— А покликати?

— Ще чого.

Я подивилася на бабу Ганьку.

— Ви що, посварилися?

— Я з ними не сварилася.

— А що тоді?

— То вони зі мною не говорють.

— Чого?

Баба Ганька смикнула плечем.

— Бо дурні.

Понятно.

Ще одна місцева таємниця, яку мені страшенно хотілося розгадати.

Немає часу.

Особливо зараз.

Баба обернулася назад до землі.

— А інструкцію получити можна? Як збирати? Куди сипати?

Баба розігнулася, подивилася на мене, а потім на козу.

— Ти що, ніколи не збирала?

Я похитала головою.

А по обличчю баби зрозуміла — мені триндець.

— Велику будеш вибирати, а я позаду насіння та дрібну. Велику висипай на прицеп мотоблока, а я насіння та дрібну — в мішки.

— А ви на мотоблоці вмієте їздити?

— Вмію. Я всьо вмію. І тобі треба вчитися. Боже-боже, звідки ти впала на мою голову?

Баба похитала головою і знову нагнулася до своєї бандзи.

Я спортом займалася.

В гори ходила.

Товар на Нову пошту таскала.

Але я ніколи не збирала бандзу.

Через годину мій хребет горів пекельним вогнем, а баба Ганька навіть не розгиналася.

Я заглядала на небо і подумки просила дощу.

Тьопа лежала посеред городу.

Їй одній нічого не треба.

Ще через годину я вже зібралася плакати, бо ноги від присідань стали дерев'яними.

— Присядь трохи, бо я бачу, що ти зібралася вмерти в мене на городі.

Я не присіла.

Я лягла.

Молитися я не вмію, але зараз прочитала б «Отче наш» і зразу ж — амінь.

— А що, наша бізнесвумен померла?

Прозвучав знайомий смішок десь збоку, але очі я не відкривала.

— Так. Не чіпай тіло.

— А хто варення варити буде?

— Знайдете іншу дуру.

— Шкода.

Я відкрила одне око.

Стьопа стояв біля мотоблока й либився.

— Ти чого тут?

— Баба Ганька подзвонила. Сказала, що допомога потрібна.

Я повернула голову до баби Ганьки.

Вона старанно перебирала бандзу й робила вигляд, що нас узагалі не чує.

Понятно.

Стьопа підійшов ближче й оглянув мене з голови до ніг.

— Ти більше так не вдягайся.

— Чого?

— Бо я здалеку подумав, що це Маня з могили встала.

Я сіла.

— Дуже смішно.

— Я не сміюся.

— А либишся чого?

— Бо підійшов ближче.

— І?

— Побачив, що страшніше.

— Стьопо!

Він зареготав.

Я намацала біля себе картоплину.

— Навіть не думай, — сказав він і відійшов на два кроки.

— Я ще нічого не зробила.

— Я тебе вже трохи знаю.

Картоплину я поклала назад.

Хороша була.

Велика.

Шкода переводити продукт.

Три дні я збирала ту бандзу.

Три.

Дні.

На третій мені вже хотілося бігати по городу й кричати:

— Бандзай!

Або:

— Хай живе бараболя!

Але бігати я не могла.

Крепатура на ногах була така, що здавалося, ніби я ходжу на сірниках, а не на ногах.

А ще вночі варення варити.

Зранку йти торгувати.

Потім знову бандза.

Пекельне пекло.

Якщо виживу — куплю собі медаль.

«За здорову кукуху і цілі ноги».

Хоча щодо кукухи я вже не була впевнена.

А ще Стьопа.

Його хотілося прибити чимось особливо важким.

Він нарошно підігравав бабі Ганьці й посмішковувався наді мною.

На другий день Манин халат я вже не вдягла.

Прийшла в старих шортах і футболці.

Стьопа оглянув мене.

— А в халаті ти була кращою.

— Стьопо...

— Що?

— Тут багато бандзи.

— Бачу.

— І вся велика.

Він зареготав і відійшов подалі.

Навчений.

На третій день він приїхав ближче до вечора й привіз нам воду.

Баба Ганька саме сиділа на прицепі мотоблока й командувала, куди складати мішки.

— Надя сьогодні добре робить, — повідомила вона.

Я аж розігнулася.

Нарешті.

Три дні мені знадобилося, щоб заслужити похвалу цієї жінки.

— Уже майже як людина.

Сволота.

Стьопа відвернувся.

— Тільки попробуй засміятися.

— Я мовчу.

Плечі в нього тряслися.

— Я бачу, як ти мовчиш.

— Бе-е-е.

Тьопа лежала в тіні під яблунею.

За три дні ця зараза не зібрала жодної картоплини.

Зате щодня приходила з нами.

Мабуть, моральна підтримка.

— Тьопо, ти могла б хоч одну викопати.

— Не чіпай козу, — сказала баба Ганька. — Вона зайнята.

— Чим?!

— За тобою дивиться.

— Нафіга?

Баба Ганька знизала плечима.

— Щоб не втекла.

Я подивилася на козу.

Коза — на мене.

Все. Тепер мене пасе коза.

До вечора город нарешті стояв чорний.

Бандзу ми вирили з горем пополам.

Я була вільна.

Коли всю картоплю засипали в погріб, а частину відклали на продаж, баба Ганька оглянула все це господарство й сказала:

— Надю, ти золота дитина. Навіть не знаю, що б я без тебе робила. Стара я вже. Скоро помирати.

Я аж обернулася.

— Нє.

— Що «нє»?

— Помирати не можна.

Баба Ганька глянула на мене.

— Чого?

— А хто мене зимувати навчить?

Вона засміялася.

— Навчу.

— От спочатку навчіть. А тоді вже будете помирати.

— Добре.