09.09

— Надю! — почула я голос баби Ганьки на подвір'ї. — Ти де?

— Я варення в глеки перекладаю. Ходіть сюди!

Баба Ганька ще не бачила ні нової хати для кози, ні мого навісу.

І тепер від її пильного погляду не сховалося нічого.

Вона зупинилася посеред двору.

Подивилася на хлівець.

Потім на мене.

Знову на хлівець.

Поморщила носа й пішла інспектувати новобудову.

Зазирнула всередину.

Постукала по стіні.

Оглянула велике пластикове вікно.

Навіть на Тьопину лежанку натиснула рукою.

Тьопа ходила за нею слідом і уважно стежила за перевіркою.

Два технагляди зустрілися.

— А твоя коза краще за тебе буде жити.

— Не моя.

— Та вже мовчи.

Баба Ганька ще раз глянула на вікно.

— Ти ще їй грубку постав. Це ж треба — пластикове вікно! Гей, людоньки, ви таке цудо бачили?!

— Бабо Ганько, тут немає людоньок.

— То добре. Бо засміяли б.

Тьопа ображено бекнула.

— А ти мовчи. Пані знайшлася.

Баба Ганька нарешті закінчила інспекцію й сіла на лавку під вишнею.

Я винесла їй із хати булку, пляшку молока і поставила варення.

Вона без запрошення намазала собі шматок.

Я сіла навпроти.

Раз уже вечеря, то вечеря.

— Добре.

Я аж випросталася.

Від неї це звучало майже як мішленівська зірка.

Вона відкусила ще шматок.

— Ти б собі вікна вставила, а не козі.

Зірку забрали.

— Чи ти з нею зимувати будеш?

От чому в цієї баби такий гострий язик?

Я подивилася на хату.

Потім на старі вікна.

І тільки тепер до мене дійшло, що літо справді закінчується.

— А хіба в Маниній хаті холодно буде зимувати?

Баба Ганька перестала жувати.

— Ти про це ще навіть не думала?

Я промовчала.

— Господи, за що мені це...

— Я вас не просила.

— А хто тебе навчить?

Аргументів у мене не було.

Баба Ганька знову взялася за булку.

— Вікна треба міняти. Грубку почистити. Дров у Мані вистачить, вона запаслива була. Але ж у тебе зовсім ніяких запасів нема.

— Яких ще запасів?

Баба Ганька подивилася на мене так, наче почала сумніватися, що я доживу до першого снігу.

— Їсти що будеш?

— Варення.

— Всю зиму?

Я подумала.

— Булку куплю.

— А як снігом замете?

— В магазин поїду.

— Чим?

От зараз вона мене дістала.

— Бабо Ганько, люди взимку не впадають у сплячку. Якось живуть.

— Люди живуть. А ти — не знаю.

Я зітхнула.

— Значить, завтра подзвоню Андрію. Нехай заміряє вікна. Може, ще й двері.

— Стьопу проси, щоб грубку почистив.

— Не буду.

— Чого?

— Не буду — і все.

Баба Ганька примружилася.

— Ти дурна, дівко, чи що?

— Мені стидно до нього вже підходити.

— За що?

— Я тільки й роблю, що прошу його про щось. То козу з колеса зніми. То до ветеринара завези. То цукор забери. То хлівець подивися. Тепер ще скажу: «Стьопо, почисти мені грубку».

Баба Ганька махнула рукою.

— Ой дурне. Що ти мелеш? Боже, де ти взялася тут така непутьова?

Я подивилася на неї.

Щось сьогодні баба Ганька була особливо красномовна.

— Бабо Ганько, а ви мелете так, ніби пів літра вина приклали.

Вона спокійно доїла булку.

— Ну, пів літра я не випила.

Я завмерла.

Баба Ганька подумала.

— А от грам триста — точно.

Я подивилася на неї.

— А що? — запитала баба Ганька.

— Нічого.

Налити їй ще молока я вже не пропонувала.

Баба Ганька намазала собі наступний шматок булки.

— Я чого прийшла. Завтра трактор приїде, бандзу підкопає. Прийдеш, допоможеш зібрати.

Я перестала жувати.

— Що підкопає?

— Бандзу.

— Кого?

— Бандзу, дівко.

— Я чую. Я не знаю, що таке бандза.

Баба Ганька подивилася на мене.

— Бульба.

Я продовжувала дивитися.

— Картопля, Господи!

— А нормально одразу сказати не можна було?

— Я нормально сказала. Це ти якась неправильна.

Вона точно тільки триста грам випила?

Піду на сонці жаритися і якусь бандзу збирати?

Нафіга?

Краще відморозитися.

Зроблю вигляд, що не почула.

Я продовжила їсти варення з булкою й запивати молоком.

Тьопа лежала під навісом своєї єврохати й теж ігнорила бабу Ганьку.

Молодець.

Хоч у чомусь ми з нею були однодумцями.

— Завтра на третю прийдеш. Якраз твої торги закінчаться.

Я старанно жувала.

— А абрикоси я твої сама від кісточок почищу.

Жую.

— Ти не вдавай глухоніму. Бо я не відчеплюся.

Я проковтнула.

— Бабо Ганько, а нащо мені ваша бандза?

— Їсти.

— У мене є що їсти.

Баба Ганька подивилася на булку в моїй руці.

Потім на варення.

Потім знову на мене.

— Я бачу.

— І продаю я нормально. Куплю собі картоплі.

— Купиш.

— От і добре.

— Як снігом дорогу замете.

— Знову ви за своє.

— Або світло пропаде.

— До чого тут світло?

— До того, що ти навіть не знаєш, що тобі треба на зиму.

— А ви знаєте?

— Знаю.

— І що?

Баба Ганька почала загинати пальці.

— Бандза. Морква. Буряк. Цибуля. Часник. Капуста...

— Стоп.

Вона замовкла.

— Я що, всю зиму їсти збираюся?

Баба Ганька подивилася на мене як на дурну.

— А що ти ще взимі робити будеш? На лижах кататися?

Я відкрила рота.

І закрила.

Понятно.

— Завтра прийдеш, — повторила вона. — За роботу дам тобі два мішки бандзи.

— Мені не треба два мішки.

— Треба.

— Бабо Ганько...

— Треба.

— Я картоплю раз на тиждень їм.