07.09

Мій прилавок ставав усе привабливішим і привабливішим.

Скляні глеки з варенням я виставляла в центрі, по боках — свіжі абрикоси. Порожні баночки ховала під прилавком.

А ще обов'язково ставила букет квітів. Трохи з подвір'я, трохи польових — що назбирала дорогою.

Поряд стояв великий скляний глечик із джерельною водою і склянки. Щоб люди при потребі могли попити.

Липень добігав до завершення.

І вперше я відчула себе на своєму місці, коли за моїм варенням почали повертатися.

Я покупців не запам'ятовувала.

А от вони мене — так.

І майже всі запам'ятовували Тьопу.

Бо актриса в ній не померла.

На ангар вона більше не лазила. Мабуть, одного польоту їй таки вистачило.

А от у колесі гойдалася щодня.

Скоро моя коза стала зіркою ТікТоку.

Принаймні я так вирішила, бо стільки молодих людей із телефонами в руках давно не бачила.

Деякі навіть до прилавка не підходили. Зупинялися, бігли до Тьопи й намагалися зробити з нею селфі.

Стьопа, який спостерігав за цим зі свого СТО, тільки крутив пальцем біля скроні.

Але нічого не коментував.

А Тьопа просто розквітала на очах.

Варто було комусь навести на неї телефон — ця зараза завмирала в колесі, повертала мордяку в профіль і дивилася так, наче все життя тільки й чекала на власного фотографа.

— Тьопо, ти хоч розумієш, що вони з тебе сміються?

— Бе-е-е.

— Понятно. Головне, що увага є.

Вона задерла морду.

Професійна актриса.

І найобразливіше — люди фотографували козу частіше, ніж купували моє варення.

Але я дарма на неї ображалася.

Одного дня одна з покупчинь складала придбане варення в кошик і раптом сказала:

— А знаєте, якби не ваша коза, я б ніколи не дізналася про ваше варення.

— В смислі?

— Я її в ТікТоці побачила.

— Тьопу?

— Ну так.

Жінка дістала телефон, щось там швидко знайшла і простягнула мені.

На екрані була моя коза.

Сиділа в тому клятому колесі, гордо задерши морду, і жувала листок.

Зверху був напис:

«Коли нарешті знайшла своє місце в житті».

Я подивилася на кількість переглядів.

Потім ще раз.

— Це скільки?

Жінка засміялася.

— Сто сорок тисяч.

— Тьопа?!

— Вона.

Я повернула голову.

Тьопа якраз позувала двом дівчатам біля колеса.

— А про варення ви звідки дізналися?

— У коментарях прочитала. Хтось написав, що біля цієї кози продають дуже смачне варення. Потім ще одна жінка відповіла, що спеціально сюди за ним їздить. От я й вирішила заїхати.

Я повільно перевела погляд на Тьопу.

Та помітила мене і бекнула.

— Бе-е-е.

— Навіть не починай.

Покупчиня засміялася.

— Ви її давно маєте?

— Я її взагалі не маю. Вона не моя.

Жінка подивилася на козу.

Потім на мене.

— А вона про це знає?

Я теж подивилася на Тьопу.

— Думаю, їй всьо до лампочки.

Коли покупчиня поїхала, я ще трохи постояла біля прилавка.

Колись я платила людям, щоб вони просували мій товар в інтернеті.

Фотографії.

Дописи.

Реклама.

Охоплення.

А тепер біля мене жила коза, яка безкоштовно робила все те саме.

Причому, судячи з усього, значно краще.

Я підійшла до колеса.

— Тьопо.

— Бе.

— Я тут подумала... Може, ти не зовсім безкорисна худобина.

Тьопа нахилила голову.

— Але зарплати не буде.

— Бе-е-е!

— Навіть не торгуйся.

Не торгувалася.

А виставила мені новий рахунок.

Цього разу — будівельникам.

Бо літечко потроху закінчувалося, а зимувати з козою в одній хаті мені не дуже хотілося.

Я вирішила для початку сама обстежити господарські будівлі.

Ззовні вони здавалися ще цілком пристойними.

Один хлівець мені навіть сподобався. Невисокий, сухий на вигляд, із маленьким віконцем.

— О, Тьопо. Будеш мати окрему квартиру.

Зайшла всередину.

І квартира відразу перестала мені подобатися.

Підлога гнила.

У стелі дірки.

Через одну навіть небо видно.

— Нє. Тут ти до весни або замерзнеш, або провалишся.

Тьопа понюхала якусь дошку.

— І не дивись на мене. В хату на зиму я тебе не пущу.

— Бе-е.

— Навіть не починай.

Треба було ремонтувати.

І що — знову просити Стьопу?

Мені вже було стидно.

Але виходу не було.

Тому наступного дня після торгівлі я пішла на поклін.

Стьопа, як завжди, стирчав у своєму ангарі й копирсався під капотом чиєїсь машини.

— Стьопа!

— Що?

— Мені знову потрібна твоя допомога.

— Да ти шо. А я думав, ти мені борщу принесла.

— Борщу?

Я завмерла.

Бо борщ варити я не вміла.

А кому я його мала варити, якщо майже все життя прожила сама?

Кавалерів було багато.

А от тих, кому мені хотілося б варити борщ, — жодного.

— Ну... якщо дуже треба, то я спробую зварити.

Стьопа повільно виглянув з-під капота.

Зміряв мене з ніг до голови.

— Ти не вмієш варити борщ?

Я похитала головою.

— Надю.

— Що?

— Ти вариш варення по дванадцять годин.

— І?

— Карамель сама робиш.

— Ну.

— Триста кіло цукру купуєш.

— Стьопо, ближче до суті.

— А борщу не вмієш?

— Не вмію.

Він витер руки ганчіркою.

— Я навіть не знаю, що з тобою робити.

— Хлівець відремонтувати.

— Я про борщ.

— А я про хлівець.

— Чий?

— Тьопин.

Стьопа завмер.

Потім дуже повільно посміхнувся.

Мені відразу не сподобалася та посмішка.

— Що?

— Нічого.

— Стьопо.