— Ви займаєтеся самогоноварінням? — запитав мене продавець з магазину, коли я купила одразу шість мішків цукру.
— Чому ви так вирішили?
— Я вже маю досвід. Три роки по селах торгую. Цукор такими партіями в основному беруть ті, хто потім його на самогонку переводить.
— Я варення варю.
Він подивився на шість мішків.
Потім на мене.
— Багато варення.
— Ви навіть не уявляєте.
Продавець ще раз окинув мене поглядом.
— А яке?
— Було вишневе. Тепер буде абрикосове.
— А-а-а.
По його обличчю було видно, що в самогонку він вірив більше.
Я розрахувалася й вийшла з магазину.
Шість мішків цукру залишилися чекати біля дверей.
І тільки тоді до мене дійшло.
Я купила триста кілограмів цукру.
Сама.
Добровільно.
Ще місяць тому я рахувала, на скільки днів мені вистачить грошей на хліб.
А тепер стояла біля магазину поряд із трьомастами кілограмами цукру і думала лише про одне:
Як я це все допру додому?
Вихід був один — просити Стьопу.
Я дістала телефон.
— Стьопо.
— Що вже сталося?
Мені не сподобалося це «вже».
— Чого ти вирішив, що щось сталося?
— Надю, ти мені просто так ще жодного разу не дзвонила.
Я подивилася на мішки.
— Мені треба забрати цукор.
— Скільки?
— Трошки.
— Скільки — трошки?
— Шість мішків.
На тому кінці помовчали.
— Надю.
— Що?
— Ти самогонку гнати зібралася?
— Та пішли ви всі!
Стьопа приїхав до магазину за двадцять хвилин.
Більше дурних питань не ставив. Мовчки завантажив мішки в багажник, мене в салон і повіз на хутір.
— Вибач. Я хотів пожартувати.
— Пожартував. Вибачення прийняті.
— Якось не дуже схоже.
— А ти хотів, щоб я тебе обійняла?
— Не відмовився б.
Я глянула на нього.
— Їдь.
— Їду.
Кілька хвилин їхали мовчки.
— Як Тьопа?
— Сьогодні гіпс сама скинула. А що їй приписи лікаря? Всьо до лампочки.
Стьопа посміхнувся.
— Значить, одужала.
— На мою голову.
Він глянув на мене.
— Ти якась ображена.
— Я не ображена.
— Ага.
— Що «ага»?
— Нічого.
От за це «нічого» мені захотілося його вкусити.
— Просто втомилася.
— Так відпочинь. Що ти себе загониш? Хіба не можна відкласти те варення?
— Не можна.
— Чому?
— Бо не можна.
— Вичерпна відповідь.
— Я старалася.
Стьопа більше нічого не питав.
Ми вже майже доїхали до хутора, коли він раптом зупинив машину.
— Ти чого?
Він вийшов, обійшов машину і махнув мені рукою:
— Виходь.
— Нащо?
— Надю, вийди.
— Якщо ти зараз вирішив мене тут залишити через самогонку, то цукор теж вивантажуй.
— Виходь уже.
Я вилізла.
Стьопа сперся на дверцята машини й кілька секунд мовчав.
— Я не знаю, що в тебе сталося в житті і що тебе привело на цей хутір. Ти не розказуєш — я не лізу.
Оце вже мені не сподобалося.
Не тому, що він сказав щось погане.
Просто я не любила, коли люди раптом починали бачити більше, ніж я їм показувала.
— Але від добра люди в такі Богом забуті місця не переїжджають.
Я мовчала.
Стьопа вперше дивився на мене без усмішки, без жартів і підколок.
— Тільки ти не думай, що це кінець світу. Тут теж можна жити.
Я подивилася навколо.
Дорога.
Поля.
Десь далеко кілька хат.
Мій хутір.
— Тут хоча б шахеди на голову не падають, — продовжив Стьопа. — І снаряди не рвуться. Вже непогано.
Він сказав це так просто, що я мимоволі глянула на його праву ногу.
На протез.
Стьопа помітив.
— От бачиш. Я якось живу.
— Стьопо...
— Що?
Я хотіла щось сказати.
Навіть не знаю що.
Тому сказала правду:
— Я страшенно хочу спати.
Він секунду дивився на мене.
А потім зареготав.
— От зараз я душу перед нею відкриваю...
— Я о четвертій ранку козу по саду ловила.
— Вагомий аргумент.
— А потім вісім відер абрикосів.
— Ще вагоміший.
— А тепер у твоєму багажнику триста кілограмів цукру.
Стьопа кивнув.
— Все. Переконала. У тебе справді важке життя.
— Дякую за розуміння.
Він кивнув у бік хутора.
— Але дивись. Хата в тебе є. Сад є. Коза є.
— Не моя.
— Ага. Особливо це видно по тому, як ти о четвертій ранку за нею по саду бігаєш.
— Вона орала на всю хату! Я хотіла спати!
— Звичайно.
— І взагалі вона після серванта зі мною не розмовляє.
Стьопа подивився на мене.
— Коза?
Я зрозуміла, що сказала.
— Забудь.
— Образилася?
— Стьопо.
— І не розмовляє?
— Я зараз піду пішки.
Він засміявся й відкрив мені дверцята.
— Сідай.
Я сіла.
— Хата є, сад є, коза є, — продовжив він, заводячи машину. — Ще й триста кіло цукру.
— От зараз усе зіпсував.
— Зате перестала дивитися так, наче мене вбити хочеш.
Ми рушили.
— Повезу самогонщицю додому.
— Стьопо!
— Мовчу.
Тьопа лежала на порозі й навіть не дивилася в мій бік.
Отже, Стьопа мав рацію.
Коза таки образилася.
Взагалі після побитого серванта я більше не залишала її саму в хаті.
І вона всім своїм виглядом показувала, що я для неї більше не існую.
Правда, я нікому не розповідала, що взагалі залишала козу в хаті.
Бо яка дурна господиня буде залишати худобу в хаті?
Я.
Я залишала.
І найгірше — мені це здавалося нормальним.
Я пройшла повз Тьопу з Маниним зошитом у руках.