06.09

— Ви займаєтеся самогоноварінням? — запитав мене продавець з магазину, коли я купила одразу шість мішків цукру.

— Чому ви так вирішили?

— Я вже маю досвід. Три роки по селах торгую. Цукор такими партіями в основному беруть ті, хто потім його на самогонку переводить.

— Я варення варю.

Він подивився на шість мішків.

Потім на мене.

— Багато варення.

— Ви навіть не уявляєте.

Продавець ще раз окинув мене поглядом.

— А яке?

— Було вишневе. Тепер буде абрикосове.

— А-а-а.

По його обличчю було видно, що в самогонку він вірив більше.

Я розрахувалася й вийшла з магазину.

Шість мішків цукру залишилися чекати біля дверей.

І тільки тоді до мене дійшло.

Я купила триста кілограмів цукру.

Сама.

Добровільно.

Ще місяць тому я рахувала, на скільки днів мені вистачить грошей на хліб.

А тепер стояла біля магазину поряд із трьомастами кілограмами цукру і думала лише про одне:

Як я це все допру додому?

Вихід був один — просити Стьопу.

Я дістала телефон.

— Стьопо.

— Що вже сталося?

Мені не сподобалося це «вже».

— Чого ти вирішив, що щось сталося?

— Надю, ти мені просто так ще жодного разу не дзвонила.

Я подивилася на мішки.

— Мені треба забрати цукор.

— Скільки?

— Трошки.

— Скільки — трошки?

— Шість мішків.

На тому кінці помовчали.

— Надю.

— Що?

— Ти самогонку гнати зібралася?

— Та пішли ви всі!

Стьопа приїхав до магазину за двадцять хвилин.

Більше дурних питань не ставив. Мовчки завантажив мішки в багажник, мене в салон і повіз на хутір.

— Вибач. Я хотів пожартувати.

— Пожартував. Вибачення прийняті.

— Якось не дуже схоже.

— А ти хотів, щоб я тебе обійняла?

— Не відмовився б.

Я глянула на нього.

— Їдь.

— Їду.

Кілька хвилин їхали мовчки.

— Як Тьопа?

— Сьогодні гіпс сама скинула. А що їй приписи лікаря? Всьо до лампочки.

Стьопа посміхнувся.

— Значить, одужала.

— На мою голову.

Він глянув на мене.

— Ти якась ображена.

— Я не ображена.

— Ага.

— Що «ага»?

— Нічого.

От за це «нічого» мені захотілося його вкусити.

— Просто втомилася.

— Так відпочинь. Що ти себе загониш? Хіба не можна відкласти те варення?

— Не можна.

— Чому?

— Бо не можна.

— Вичерпна відповідь.

— Я старалася.

Стьопа більше нічого не питав.

Ми вже майже доїхали до хутора, коли він раптом зупинив машину.

— Ти чого?

Він вийшов, обійшов машину і махнув мені рукою:

— Виходь.

— Нащо?

— Надю, вийди.

— Якщо ти зараз вирішив мене тут залишити через самогонку, то цукор теж вивантажуй.

— Виходь уже.

Я вилізла.

Стьопа сперся на дверцята машини й кілька секунд мовчав.

— Я не знаю, що в тебе сталося в житті і що тебе привело на цей хутір. Ти не розказуєш — я не лізу.

Оце вже мені не сподобалося.

Не тому, що він сказав щось погане.

Просто я не любила, коли люди раптом починали бачити більше, ніж я їм показувала.

— Але від добра люди в такі Богом забуті місця не переїжджають.

Я мовчала.

Стьопа вперше дивився на мене без усмішки, без жартів і підколок.

— Тільки ти не думай, що це кінець світу. Тут теж можна жити.

Я подивилася навколо.

Дорога.

Поля.

Десь далеко кілька хат.

Мій хутір.

— Тут хоча б шахеди на голову не падають, — продовжив Стьопа. — І снаряди не рвуться. Вже непогано.

Він сказав це так просто, що я мимоволі глянула на його праву ногу.

На протез.

Стьопа помітив.

— От бачиш. Я якось живу.

— Стьопо...

— Що?

Я хотіла щось сказати.

Навіть не знаю що.

Тому сказала правду:

— Я страшенно хочу спати.

Він секунду дивився на мене.

А потім зареготав.

— От зараз я душу перед нею відкриваю...

— Я о четвертій ранку козу по саду ловила.

— Вагомий аргумент.

— А потім вісім відер абрикосів.

— Ще вагоміший.

— А тепер у твоєму багажнику триста кілограмів цукру.

Стьопа кивнув.

— Все. Переконала. У тебе справді важке життя.

— Дякую за розуміння.

Він кивнув у бік хутора.

— Але дивись. Хата в тебе є. Сад є. Коза є.

— Не моя.

— Ага. Особливо це видно по тому, як ти о четвертій ранку за нею по саду бігаєш.

— Вона орала на всю хату! Я хотіла спати!

— Звичайно.

— І взагалі вона після серванта зі мною не розмовляє.

Стьопа подивився на мене.

— Коза?

Я зрозуміла, що сказала.

— Забудь.

— Образилася?

— Стьопо.

— І не розмовляє?

— Я зараз піду пішки.

Він засміявся й відкрив мені дверцята.

— Сідай.

Я сіла.

— Хата є, сад є, коза є, — продовжив він, заводячи машину. — Ще й триста кіло цукру.

— От зараз усе зіпсував.

— Зате перестала дивитися так, наче мене вбити хочеш.

Ми рушили.

— Повезу самогонщицю додому.

— Стьопо!

— Мовчу.

Тьопа лежала на порозі й навіть не дивилася в мій бік.

Отже, Стьопа мав рацію.

Коза таки образилася.

Взагалі після побитого серванта я більше не залишала її саму в хаті.

І вона всім своїм виглядом показувала, що я для неї більше не існую.

Правда, я нікому не розповідала, що взагалі залишала козу в хаті.

Бо яка дурна господиня буде залишати худобу в хаті?

Я.

Я залишала.

І найгірше — мені це здавалося нормальним.

Я пройшла повз Тьопу з Маниним зошитом у руках.