05.09

Сезон вишень добігав кінця.

За два тижні я наварила стільки вишневого варення, що продавати його, мабуть, буду ще довго.

Починався сезон абрикосів.

Я вже навіть морально готувалася дізнатися, що Маня придумала з ними робити.

Але до абрикосів ми не дійшли.

Бо моя Тьопа вирила мені старий фотоальбом.

Вирила — у прямому сенсі цього слова.

Після історії з ногою я залишала її в хаті, коли йшла на торги. Щоб ця дуринда знову не наробила шкоди сама собі.

Собі не наробила.

Наробила мені.

Розгромила старий сервант.

Коли я зайшла до хати, у мене чуть інфаркт не стався.

Картина маслом.

Розламаний сервант.

Побитий посуд.

Якісь старі папери, серветки й шматки фанери по всій підлозі.

І зверху на цьому всьому — Тьопа.

З таким щасливим виразом мордяки, наче щойно зробила генеральне прибирання й тепер чекала, коли я її похвалю.

Вираз мого обличчя, мабуть, був ближчий до скаженої господині.

Бо Тьопа глянула на мене — і все зрозуміла.

Миттю змоталася з розгромленого серванта, прошмигнула повз мене на своїх трьох і сховалася за дверима в сінях.

Тільки мордяку виставила.

— Сволота, ти можеш хоч один день без пригод на свою задницю і на мої руки?

З-за дверей:

— Бе-е-е-е.

— Я тобі зараз так бекну, що ти надовго запам'ятаєш.

Морда зникла.

— От і сиди там.

Я стала посеред хати й подивилася на те, що залишилося від серванта.

— Господи... І нащо я тебе тоді з дороги забрала?

Із сіней тихенько:

— Бе.

— Мовчи. Це було риторичне питання.

Я думала, що сьогодні відпочину.

Остання порція вишневого варення мала томитися до ранку, і я вже уявляла, як нарешті нічого не робитиму.

Дарма.

Мене чекало генеральне прибирання і розбір потрощеного серванта.

Захотілося плакати.

Я пішла, взяла верітку з вулиці й почала збирати побиті старі Манині сервізи.

Колись Маня, мабуть, купувала їх і тішилася їхній простій красі. Ставила в сервант, берегла. Може, діставала тільки на свята.

А завдяки одній рогатій худобині все це за кілька годин перетворилося на сміття.

Зібравши уламки посуду, скляних дверцят і поличок, я взялася за рештки дерев'яного каркаса.

Прийшлося розбивати його на ще менші частини, бо винести цю махіну з хати мені було не під силу.

Тьопа тим часом вилізла зі свого сховку.

Жодних вибачень.

Жодного каяття.

Вилізла на диван, вляглася і почала спостерігати за мною.

Вела себе як господиня.

Як паня, яка спостерігає за роботою своїх рабів.

— Може, допоможеш?

Тьопа навіть голови не підняла.

— Ага. Я так і думала.

Я саме замахнулася молотком, коли з-під серванта щось випало.

— Ще що?

Нахилилася.

Старий фотоальбом.

Товстий, важкий, у потертій темній обкладинці.

Я витерла його рукавом і подивилася на Тьопу.

— Це ти вирила?

— Бе-е.

— Ну хоч якась із тебе користь.

Я присіла прямо на рештки серванта, бо це був скарб, вартий побитого посуду.

Історія, яка стільки років лежала десь на дні старої шухляди.

Я відкрила альбом і побачила її.

Чому я вирішила, що це саме вона — Маня?

Не знаю.

На старій чорно-білій фотографії стояла молода дівчина у такому ж молодому садку.

Тоненькі деревця ледь діставали їй до плечей. За ними виднілася хата.

Моя хата.

Тільки зовсім інша. Ще нова. Без винограду, без старих дерев, без усього того, до чого я вже встигла звикнути.

Дівчина стояла біля одного з дерев і тримала рукою тоненький стовбур.

Молода.

Красива.

Усміхнена.

Я перегорнула сторінку.

Знову вона.

І знову сад.

Тільки дерева вже трохи вищі.

Ще сторінка.

Ще кілька років.

Дерева росли.

На одній фотографії Маня стояла з відром вишень. На іншій сиділа просто на траві під деревом. Далі була сфотографована біля яблуні, гілки якої вже гнулися від плодів.

Я гортала сторінку за сторінкою і раптом зрозуміла, що дивлюся, як вони ростуть разом.

Маня і її сад.

Я підняла очі від альбому й подивилася у вікно.

Там, майже на тому самому місці, де на фотографії Маня тримала рукою тоненький саджанець, стояло величезне старе дерево.

Я знову подивилася на фотографію.

Потім на дерево.

— То це ти...

Тьопа тихенько бекнула з дивана.

Я повернулася до неї.

— Добре. За сервант прощаю.

— Бе-е.

— А за сервізи ще поговоримо.

Для мене цей альбом став найціннішою знахідкою за весь час перебування на хуторі.

Я нарешті почала трохи розуміти цю дивну жінку, яка навіть після смерті вимагала не рубати її сад.

Вона ж його не просто посадила.

Вона з ним прожила все життя.

Сад ріс разом із нею.

Маня старіла — дерева теж.

І тепер, коли її самої вже не було, вони залишилися.

Мабуть, тому вона так боялася, що хтось прийде сюди з пилкою й сокирою.

Маня приросла до цього місця.

А може, цей сад і був тією частиною Мані, яку вона вирішила залишити після себе.

Це були чисті емоції.

Я навіть подумала, що нарешті зрозуміла Маню і тепер вона дасть мені спокій.

Фігушки, називається.

Наступного ранку підйом був о четвертій.

Не тому, що я раптом стала свідомою сільською господинею.

І не тому, що треба було варити варення.

Просто якась коза вирішила піти погуляти.

— Бе-е-е-е!

Я розплющила одне око.

За вікном ще темно.

— Тьопа, спи.

— БЕ-Е-Е-Е!

— Я сказала — спи.

Тиша.

Я заплющила очі.

— БЕ-Е-Е-Е-Е-Е!

— Та що тобі?!

Тьопа стояла біля дверей.

На трьох ногах.