8.8

На другий день у мене сталося ЧП.

Тьопа зламала ногу.

Вона, мабуть, остаточно вирішила, що вміє літати. Бо як інакше пояснити її бажання дертися по дахах, я не знаю.

Для чергового показового виступу ця дуринда обрала старий напівзруйнований ангар трохи нижче СТО.

Стьопа казав, що колись він належав колгоспу. Там зберігали міндобрива. Час і хімія зробили свою справу — стіни потріскалися, місцями обсипалися, дах провалився.

Нормальна коза обійшла б таку споруду десятою дорогою.

Але ми ж говоримо про Тьопу.

Ця зірка погорілого театру вирішила звєздануть.

Я нічого не помітила, бо саме зупинилася маршрутка. З неї висипали люди й обступили мій прилавок.

У мене вперше були покупці.

Багато.

Я метушилася між вишнями, банками й ложками, навіть не дивилася, де швендяє та рогата зараза.

Поки якась малеча не сказала:

— Козя зараз полетить.

Усі мої покупці одночасно повернули голови.

Я теж.

— Йоп...

Тьопа стояла на краю даху ангару.

А просто під нею — маршрутка.

Я навіть не встигла відкрити рота.

Тьопа відійшла назад.

— Нє.

Ще крок.

— Тьопа...

Розбіглася.

— ТЬОПА!!!

Водій маршрутки теж зрозумів, що його транспортному засобу загрожує ходяча рогата катастрофа.

Він метнувся за кермо.

Маршрутка рушила.

А Тьопа вже летіла.

Вона справді вирішила скочити з даху ангару на маршрутку.

Дебільне створіння.

Інакше не назвеш.

Маршрутка встигла від'їхати.

Тьопа — ні.

П'ять метрів польоту.

І асфальт.

Вона впала так, що в мене всередині все обірвалося.

Навколо стало тихо.

Щойно всі сміялися.

А тепер ніхто не сміявся.

Тьопа спробувала піднятися.

Передні ноги стали на асфальт.

А одна задня — ні.

— Тьопа...

Я навіть не пам'ятаю, як опинилася біля неї.

Присіла просто на асфальт.

— Тихо. Тихо, дуриндо. Не вставай.

Вона подивилася на мене.

І тихенько:

— Бе-е...

От тоді я зрозуміла, що зараз розревуся.

— Тільки попробуй здохнути, — прошепотіла я. — Я тебе сама вб'ю.

Спробувала її підняти, але Тьопа виявилася важчою, ніж виглядала.

— Ну давай, дуриндочко... Давай.

Не могла.

Із СТО вибіг Стьопа.

— Що сталося?

Глянув на Тьопу, на ногу, яка лежала якось зовсім неправильно, і більше нічого не питав.

Підхопив мою дуриндочку на руки й поніс перед собою до ангара.

— Ногу вломала, — констатував він. — Ти йди, відпусти покупців. Я побуду біля неї й спробую додзвонитися до ветеринара.

Я повернулася до прилавка.

Покупці нікуди не розійшлися.

Навпаки, тепер усі дивилися на мене так, ніби це я щойно звалилася з даху.

Мабуть, із жалю, але за якихось двадцять хвилин у мене розкупили весь глек варення і два відра вишень.

Я навіть гроші нормально не рахувала.

Пхала в кишеню й дивилася в бік ангара.

Коли остання машина від'їхала, Стьопа вже чекав мене біля входу.

— Прийдеться везти в Дубно. Ветеринар не має на чому приїхати. Каже, краще до нього.

Я подивилася на Тьопу.

Вона лежала на старій ковдрі.

І мовчала.

Оце було найстрашніше.

Моя коза мовчала.

— Ти допоможеш мені? — запитала я.

Просити було незручно, але виходу не було.

Стьопа глянув на мене.

— Ще питаєш. Ти чимось схожа на свою козу.

— Чим це?

— Спочатку летиш, а потім думаєш.

Я хотіла образитися.

Але не знайшла чим крити.

Через дві години ми повернулися.

Тьопа — з гіпсом на задній нозі.

Я — без половини сьогоднішньої виручки.

Стьопа — чомусь задоволений.

— Чого ти либишся?

— З вас.

— Дуже смішно.

Ветеринар сказав, що за місяць ця зараза знову бігатиме.

Особисто я вважала, що місяць спокою — це найкраща новина, яку почула за останній рік.

Я помилялася.

Дуже.

Судячи з поведінки Тьопи, за дві години дороги вона не тільки одужала, а й забула, що в неї зламана нога.

— Сиди.

— Бе-е-е!

— Тобі лікарка сказала не ходити.

— БЕ-Е-Е!

— Не ори. Ти дві години тому лежала мовчки, як пристойна коза. Мені навіть сподобалося.

Стьопа виніс її з машини й поставив біля хати.

— Тільки дивись за нею. На ногу хай не стає.

— Та куди вона тепер дінеться?

Останні слова виявилися зайвими.

Тьопа побачила бабу Ганьку.

Баба Ганька несла миску.

А в мисці, судячи з реакції моєї каліки, було щось страшенно смачне.

— Тьопа, стій.

Тьопа застрибала на трьох ногах.

— СТІЙ!

Я за нею.

Вона від мене.

На трьох.

З гіпсом.

— ТЬОПА!!!

І тут ця пришелепкувата послизнулася.

Плюх.

Просто в калюжу.

На секунду запала тиша.

А тоді з калюжі піднялося щось.

Морда біла.

Пузо чорне.

Один бік у болоті.

Роги стирчать.

Очі жовті.

А загіпсована нога якимось дивом стирчить над калюжею.

Стоїть на трьох ногах і дивиться на мене.

Я перехрестилася.

— Господи...

Баба Ганька теж зупинилася.

— Оце вже на козу стало схоже.

— На яку козу?! На чорта вона схожа!

— Бе-е-е!

— От. Ще й озивається.

Стьопа сперся на машину й зареготав.

А я дивилася на свою рогату катастрофу й думала тільки про одне:

як тепер відмити козу, не намочивши гіпс?

Купали ми її втрьох, бо одній мені ця задача була не під силу.

Я винесла круглу балію, натягала три відра теплої води.

Стьопа обмотав гіпс якимось пакетом, примотав скотчем і запхав Тьопу в балію.