7.7

Я страшенно боялася йти торгувати прямо на трасу.

З якогось дива я порівнювала себе з бабками, які сидять край дороги з відрами яблук, банками молока і цілий день обдмухуються від мух.

Раніше я теж торгувала.

Але через інтернет.

І це було просто.

Товар виставила, замовлення прийняла, гроші отримала — товар відправила Новою поштою. СММники мене гарно рекламували, вели сторінку, щось там постили. Я своїх покупців майже ніколи й не бачила.

А зараз стояла перед дзеркалом старої шафи й не розуміла, як має виглядати продавчиня варення і вишень.

Бо я все-таки вирішила розпочати бізнес із продажу звичайних вишень.

Зараз я брешу.

Я просто боялася, що з мене і мого варення будуть сміятися.

Стільки праці в нього вклала, що, якщо ніхто не купить, я, мабуть, сяду під тим прилавком і буду ревіти.

— Бе-е-е!

Я обернулася.

Тьопа стояла посеред хати.

— Ти чого до хати приперлася?

— Бе-е-е. Бе-е-е.

Я знову повернулася до дзеркала.

— Я одягну просту сукню, а ще накину на голову біленьку косинку?

Тьопа подивилася на мене.

— Бе!

— А що мені, в купальнику йти на торги?

— Бе. Бе-е-е-е.

Я ще раз оглянула себе.

— Буду точно як стара баба. Понятно з тобою все.

Зняла сукню.

— Одягну білу лляну сорочку і джинсові шорти. Може, хоч ніхто від мене шарахатися не буде.

Йти було недалеко, але до СТО я ледве доперла відро вишень і глек із варенням.

Потім згадала про банки.

Повернулася.

Принесла банки й ложки.

Знову повернулася, бо забула клейонку.

Бізнес починався багатообіцяюче.

Стьопи не було. СТО висіло на замку.

Я розклала клейонку, поставила відро з вишнями, поруч — банки, ложки і глек із варенням.

Сіла за прилавком.

І стала чекати.

Машини неслися трасою як скажені.

Я почала їх рахувати.

Десять.

Двадцять.

Тридцять сім.

Жодна навіть не пригальмувала.

Як вони взагалі мають мене тут розгледіти?

Може, треба табличку?

ВИШНІ.

Нє.

ВАРЕННЯ.

Ще гірше.

КУПІТЬ ХОЧ ЩОСЬ, БО Я ЗАРАЗ ЗАПЛАЧУ.

Оце вже ближче до правди.

Я саме думала, з чого зробити табличку, коли до СТО звернув евакуатор.

За ним заїхало легкове авто.

З машини вийшов Стьопа і молода жінка.

На евакуаторі стояла маленька легківка з розбитим передком.

Стьопа щось сказав водієві, вони почали її розвантажувати. Потім він підчепив ланцюги й затягнув машину в ангар.

Жінка залишилася біля входу.

Стояла й дивилася на своє авто.

Було видно — ще трохи, і заплаче.

Тьопа тим часом десь швендяла поблизу.

Підійшла до жінки й тицьнулася мордою їй у руку.

Та аж зойкнула від несподіванки.

— Тьопа! — гукнула я.

Жінка озирнулася на мене.

В очах у неї стояли сльози.

— Це ваша?

— Наче моя. Хоч стверджувати точно не можу.

— Як це?

— Прибилася до мене. Знайда.

Тьопа ще раз тицьнулася носом у її долоню.

— А що у вас сталося? В аварію потрапили?

Жінка важко зітхнула.

— Не ту педаль натиснула. Замість гальма — газ. І заїхала у відбійник.

— Слава Богу, що тільки у відбійник. Ви живі, ніхто не постраждав.

— Але я лишилася без машини.

Вона сказала це так, наче лишилася без усього.

Я її навіть трохи розуміла.

І тут жінка раптом підняла голову.

— Ой...

Я подивилася туди ж.

— Тьопа...

Коза стояла на даху СТО.

Як вона туди вилізла — навіть питати не хотілося.

— Тьопа!

Коза глянула на мене.

Потім на колесо, що гойдалося на ланцюгах під вивіскою.

— Навіть не думай.

Тьопа відійшла назад.

— Тьопа!

Ще на кілька кроків.

— ТЬОПА!

Розбіглася.

— СТІЙ!!!

І полетіла.

Ми з жінкою одночасно повідкривали писки.

Тьопа влетіла просто в колесо.

Воно шалено гойднулося.

— Бе-е-е-е!

Я притиснула долоню до грудей.

— От… дуринда…

Інших слів для опису цього маневру в мене просто не знайшлося.

Жінка дивилася на Тьопу.

Спочатку мовчки.

Потім хихикнула.

Прикрила рот долонею.

І раптом засміялася.

По-справжньому.

Ще хвилину тому вона мало не плакала над своєю розбитою машиною, а тепер стояла посеред СТО і реготала з кози, яка розгойдувалася над нашими головами в колесі.

Я теж не витримала.

На наш регіт з ангара вийшов Стьопа.

— Що сталося?

Жінка мовчки показала пальцем угору.

Стьопа підняв голову.

Подивився на колесо.

На Тьопу.

Потім на мене.

— Знову?

— Не дивись на мене. Вона сама.

— Я навіть не сумнівався.

Тьопа гордо забекала згори.

— Бе-е-е!

— От і сиди там, — сказала я. — Захочеш жерти — сама злізеш.

Стьопа хмикнув і повернувся до ангара.

Жінка ще усміхалася, витираючи сльози.

Тільки тепер уже від сміху.

І тут вона помітила мій прилавок.

— А що ви продаєте?

О.

Почалося.

Я миттю перестала сміятися.

— Вишні.

— А це?

Вона показала на глек.

Я ковтнула.

— Варення.

Жінка підійшла ближче.

— Домашнє?

От яке дурне питання.

Але чомусь саме від нього в мене спітніли долоні.

— Моє.

Вперше сказала це вголос.

Моє варення.

— Можна спробувати?

Я мовчки взяла ложку й зачерпнула їй варення з глека.

А сама перетворилася на один суцільний нерв.

Бо це ж мій перший дегустатор.

Серце так вигравало в грудях, ніби хтось барабанив зсередини.