6.6

Я взяла в руки старий зошит і сіла на лавку під вишнею. Баба Ганька розвернулася й пішла додому, а коза припхалася до мене і поклала голову на мої коліна.

«Чарівний сад» — виведений каліграфічним почерком напис на зошиті.

Я скривилася.

— Блін, Маню. А нормальної інструкції до виживання в тебе не було? «Чарівний сад»? Ага. Я так тобі й повірила.

Відкрила зошит.

На першій сторінці було всього кілька рядків, написаних тим самим каліграфічним почерком:

«Відкрити скриньку — найлегше.
Не закрити скриньку — найважче.
Що б не діялося навколо тебе, ти побачиш лише те, що готова побачити.
Умова одна: від Зелених свят до Покрови щодня варити варення».

Я перечитала.

Потім ще раз.

— Щодня?!

Тьопа підняла голову з моїх колін.

— Ти бачила, скільки зараз цукор коштує?

— Бе-е.

— От і я про те.

Якщо чесно, я очікувала від скриньки чогось більш приземленого, а не старого зошита.

Мене накрило розчарування. Послала я Маню куди Макар телят не гонить, і козу разом із нею, бо можна було лишити і грошенят трішки, а не тільки зошит.

Н-да. Нічого не скажеш.

Я не знаю, як діє Маня. І взагалі — чи це вона.

Але наступного дня я прокинулася досвіта.

Я і досвіта — це взагалі з різних планет.

Я люблю спати. І хоч би що робилося за вікном — раніше дев'ятої я з ліжка не злізаю. Можу прокинутися, подивитися на годинник, переконатися, що світ ще не закінчився, і спати далі.

Але сьогодні я прокинулася ще до сходу сонця.

І всьо.

Більше не заснула.

Покрутилася в ліжку, накрилася з головою, перевернула подушку холодним боком, навіть порахувала до ста.

Нічого.

— Маню, якщо це ти, то ти зараз дуже ризикуєш нашими майбутніми стосунками, — пробурмотіла я й встала.

Тьопа лежала на доріжці, яку я постелила їй на порозі.

Побачила мене, але навіть не встала. Тільки оком повела.

— Ага. Ти спиш, значить.

Я запарила каву й сіла біля неї на порозі.

Над садом тільки-тільки починало світлішати. Було тихо. Навіть дивно тихо. Десь далеко прокинувся птах, у траві щось шаруділо, а від землі тягнуло нічною прохолодою.

Я зробила ковток і скривилася.

— От якби хоч дві ложечки молока до кави. Але ж ні. Нафіга ти мені? Скажи?

Тьопа пожувала губами.

— Дожилася. Говорю з козою.

— Бе-е.

— І найстрашніше — вона мені відповідає.

Я сьорбнула кави й подивилася на сад.

Сонце ще не зійшло, але дерева вже проступали з ранкового присмерку.

Вишні.

Боже, скільки на них було вишень.

Учора вони теж там були. Я точно їх бачила. Але чомусь тільки зараз мені страшенно захотілося дізнатися, скільки я зможу нарвати до сніданку.

— Тьопа, я тільки одне відро.

— Бе-е.

— Максимум два.

За три години я нарвала більше шести відер вишень, а на деревах їх було повно.

У мене починалася маленька істерика.

Хто це має все обірвати?

І навіть якщо я їх обірву, хто їх купить?

Відкрила зошит. Що там Маня мені пропонує? Може, під садом закопане золото чи скарби бандитські?

А там:

«Вишневе варення».

«Запалюй пічку надворі, ту, що за хатою. Там їх дві, щоб процес був безперервний.

Вишні продриглюй. Сік окремо відціди.

Висипай вишні у великий чан без цукру. Заповни чан до зарубки. Вище зарубки не сип.

Вари шість годин або накидай у пічку дров на цілу ніч. Якщо вариш шість годин — у чані має залишитися половина від того, що всипала.

Став на плиту малий казан, сип пів відра цукру. Топи карамель, доки не буде гарний бурштиновий колір. Додай п'ять літрів вишневого соку.

Вари, доки не зменшиться вдвічі. Додай кілька гвоздик та дві палички кориці.

Змішай із вишнями у великому чані й залиш на ніч.

Зранку переливай у великі скляні глеки. Твій скарб готовий».

— Скарб...

Я подивилася на шість відер вишень.

Потім на сад.

Потім знову на зошит.

— Маню, якщо я після цього всього отримаю десять банок звичайного варення, я тебе сама на тому світі знайду.

Щоб наповнити великий чан вишнями, мені довелося нарвати ще чотири відра.

Цілий день!!!

Боже, я здуріла?!

В мене вселився злий дух?!

Нормальна людина на моєму місці продала б ті вишні відрами біля траси й пішла спати.

Але ні.

Я до вечора обривала дерева, тягала відра, продриглювала вишні, цідила той клятий сік, палила вогонь...

Стоп.

Я все це робила.

Сама.

Добровільно.

Коли вишні уварилися наполовину, я взялася за карамель. Потім доливала сік, знову варила, кидала гвоздику й корицю, змішувала все у великому чані.

І тільки тоді залишила те вариво на ніч.

Коли моя задниця нарешті торкнулася ліжка, була вже північ.

Тільки заплющила очі — знову ранок.

Я так за тиждень дуба вріжу.

Хтось може мені пояснити, що взагалі діється в цій хаті?

Тьопа вже чатувала на порозі, коли я вийшла з хати.

Подивилася на мене з таким докором, ніби я запізнилася.

— Бе-е-е! Бе-е-е!

— Чо ти бекаєш? Так, ніби це ти вчора здуру варила цілий котел варення. Мовчиш?

Тьопа не мовчала.

— Бе-е-е!

— Та пішла ти.

Але ноги самі понесли мене за хату.

І не за кавою.

І не за булочкою.

А відразу до печі.

З ложкою.

Треба ж було скуштувати своє вариво.

От буде смішно, якщо я на останні гроші купила мішок цукру, добу угробила біля того чана, а в результаті вийшла бурда, яку навіть свині їсти не захочуть.