5.5

Я залізла під стріху, або, як сказала баба Ганька, — напід.

Запалила свічку й почала оглядати приховані скарби баби Мані.

Тут акуратно було складено стільки посуду, наче я потрапила в магазин.

Тарілки з квітковим принтом. Червоні чашки у великий білий горох. Емальовані каструлі — сині, зелені, білі, з квіточками, різного розміру й форми.

І банки.

Боже, скільки тут було банок.

Баночки маленькі, більші, літрові, трилітрові. А найбільше мене вразили величезні скляні бутлі з широкими горловинами — вони більше нагадували каструлі чи глечики.

Я розглядала все це з прискіпливістю золотошукача. Наче десь серед бабиних каструль хтось неодмінно мав сховати омріяну заначку на чорний день.

Бо мій чорний день наближався зі швидкістю світла.

Ще тиждень — і я не зможу купити собі навіть хліба.

Саме тоді я її й побачила.

Скриньку.

Невелику, дерев'яну, всю вкриту різьбленням.

— Ого. От тут би я точно сховала щось цінне.

Я схопила знахідку й полізла назад.

Сіла просто на порозі, поставила скриньку на коліна й почала розглядати, як вона відкривається.

Замок був дивний.

Точніше, я навіть не була впевнена, що це замок. Ніякої шпарини для ключа. Збоку — невелике заглиблення якоїсь чудернацької форми.

Я натиснула.

Нічого.

Покрутила.

Нічого.

— Ну давай, Маню. Не жлобись.

Я потрясла скриньку.

Усередині щось було.

І судячи зі звуку — точно не гроші.

Нічого в мене не вийшло.

Рубати сокирою таку рідкісну красу я не наважилася, тому скринька до вечора так і простояла на столі під вишнею.

Тьопа здиміла й не з'являлася цілий день.

Мабуть, бачила, що я не в дусі.

Розумна коза. Коли хоче.

Під вечір прийшла баба Ганька.

Скриньку вона помітила відразу.

Потім мене.

Саме в такому порядку.

— Не годна відкрити?

— Ні. Я вже все перепробувала.

— Думаєш, Маня там золото сховала?

От же ж баба.

Я за всі ці дні не почула від неї жодного лагідного слова. Язик — як веретено. Вічно треба чимось штрикнути.

— Гроші Маня дітям віддала. Всі.

— А що ж тут?

Я постукала пальцем по кришці.

— Перше випробування.

Я насторожилася.

— В сенсі?

— В сраці. Запихай палець в отвір.

Я округлила очі.

Потім нахилилася й ще раз зазирнула в дивний отвір збоку скриньки.

Темно.

Нічого не видно.

— Ага. Щоб мені там пальця відрубало.

— Не відрубає.

— Звідки ви знаєте?

— Бо Маня мала всі десять.

Я подивилася на бабу Ганьку.

Баба Ганька — на мене.

— Не буду.

— То сиди голодна.

— До чого тут голодна?

— А до того, що грошей у тебе на тиждень.

У мене всередині все похололо.

— Звідки ви знаєте?

Баба Ганька навіть не кліпнула.

— Бо якби гроші були, ти б не лазила напід і не шукала Манину заначку.

Фух.

Логічно.

А я вже почала думати бозна-що.

— Палець пхай.

— Самі пхайте.

— Не відкриється.

— Чого?

— Бо скринька не моя.

І от це мені вже зовсім не сподобалося.

Я подивилася на свій вказівний палець, потім на скриньку.

Чомусь у голові одразу намалювалася картинка: я запихаю палець в отвір, а там усередині — секатор.

Клац.

І немає пальця.

У мене аж мороз по шкірі пішов.

— Не буду.

— Пхай.

— Бабо Ганько...

— Пхай, кажу.

І тут приперлася Тьопа.

Стала біля столу, подивилася на скриньку, потім на мене й забекала.

— І ти туди ж?

— Бе-е-е.

Прекрасно.

Дві прибацані на одну нормальну людину.

Я зціпила зуби, заплющила одне око — наче це мало врятувати мені палець — і обережно просунула його в отвір.

Клац.

— Ай!

Мене таки щось укололо.

Аж пересмикнуло.

Я миттю висмикнула руку й почала розглядати палець.

На подушечці виступила маленька крапля крові.

— Я ж казала! Там щось є!

Хотіла вже висловити бабі Ганьці все, що думаю про неї, Маню, її випробування і цей довбаний хутір, коли почула ще один звук.

Клац.

Кришка скриньки сама трохи піднялася.

Я замовкла.

Навіть Тьопа перестала бекати.

— Що це було?

— Відкрилася.

— Це я бачу!

Баба Ганька знизала плечима.

— То чого питаєш?

— Вона мене вкусила!

— Не вкусила. Крові взяла.

Я повільно повернула до неї голову.

— Нащо?

— Перевіряла.

— Що перевіряла?

Баба Ганька кивнула на скриньку.

— Чи ти Манина.

От тут мені стало якось зовсім не смішно.

— І?

Баба Ганька подивилася на прочинену кришку.

— Відкрилася ж.

— І це все? Я палець за зошит проколола?! — я дивилася на пожовклий від часу зошит

Баба Ганька глянула на мене як на дурну.

— Дурна. Ти за нього хату отримала.