Тьопа скакала попереду нас і всю дорогу бекала так, що в мене вже голова розколювалася.
А баба Ганька навіть оком не моргнула.
От це я розумію — здорова нервова система.
Цвинтар виявився охайним, хоча могилки тут були переважно старі. Мабуть, молодих на цьому хуторі давно вже не було. Повиростали й роз'їхалися хто куди, залишивши старих доживати свій вік серед лісу, садів і могил.
Баба Ганька впевнено пройшла між рядами й зупинилася навпроти нового пам'ятника з чорного мармуру.
Я підійшла ближче.
З фотографії на мене дивилася Маня — баба тих самих онуків, у яких я купила хату.
Колись вона була дуже гарною жінкою.
Для пам'ятника вибрали незвичну фотографію: Маня стояла у своєму саду. Усміхнена, в світлій хустині, а за спиною — дерева.
Мої тепер дерева.
— От бачиш, Маню, — урочисто промовила баба Ганька. — Це тепер твоя наслідниця. Приймай ученицю.
Я мало не бекнула, як Тьопа.
Але баба Ганька, не звертаючи на мене уваги, продовжувала нести свою маячню:
— А ти, Надько, дивися добре. Це твоя наставниця. Вона тебе всього навчить.
Я перевела погляд із пам'ятника на бабу Ганьку.
Потім назад.
Маня продовжувала усміхатися мені з фотографії.
— Бабо Ганько, а ви зранку багато випили?
Не втрималася. Ляпнула.
— Я тобі щось кажу, а ти не слухаєш! — розсердилася вона. — Маня була майстринею, яких іще пошукати треба. Тобі доведеться вчити її ремесло, якщо хочеш вижити на цьому хуторі.
— В сенсі?
Я ще раз глянула на фотографію.
— Ви пропонуєте мені вчитися в мертвої баби?
— Я тобі взагалі нічого не пропоную. Ти сама на все погодилася, коли хату за три копійки купила. Там однієї землі гектарів п'ять!
— І що?
Баба Ганька аж руками сплеснула.
— Що, що... Поклонишся Мані за такий щедрий дарунок і будеш учитися жити тут за нашими правилами.
— Якими ще правилами?
Баба Ганька подивилася на мене так, ніби я була безнадійна.
А тоді кивнула на могилу.
— Маня покаже.
Мене до вечора трусило так, ніби в мене гарячка почалася.
Я кидалася від кожного шороху й усе чекала, що зараз з'явиться покійниця і почне мене вчити.
От тільки чого вчити — баба Ганька так і не сказала.
І це нервувало найбільше.
До вечора я накрутила себе настільки, що зробила генеральне прибирання в хаті.
А що?
Може, Маня любила чистоту?
А я тут живу всього кілька днів і вже розвела бардак. Прийде покійниця, побачить — ще передумає мене в учениці брати.
Я вимила вікна, підлогу, двері. Попрасувала білизну, витерла пил навіть там, куди нормальна людина ніколи не заглядає, а потім вийшла надвір і попідмітала подвір'я.
Так, ніби в мене завтра весілля.
Тьопа весь цей час лежала під вишнею й спостерігала за моїм безумством.
Спочатку жувала.
Потім перестала жувати.
Мабуть, навіть козі стало цікаво, чим це все закінчиться.
А потім їй набридло.
Я саме нахилилася, збираючи зметене сміття, коли ця прибацана зірвалася з місця, розігналася і як гепне мене рогами в задницю!
Я тільки ойкнула — і полетіла головою просто у квітник.
— Сволота!
Я вибиралася з чорнобривців, половину яких щойно власноруч переламала.
— Упіймаю — голову відірву!
— І кому ж ви збираєтеся її відривати?
Я завмерла.
Голос був знайомий.
Блін.
Повільно повернула голову.
Стьопа.
Стоїть собі біля хвіртки.
А я — рачки. Головою вниз, задницею догори.
Прекрасно.
Просто прекрасний початок нового життя.
Я швидко перевернулася й сіла просто посеред понівечених чорнобривців.
Обличчя, мабуть, уже було кольору стиглого буряка.
— Козі, — сердито сказала я. — Кинула мене в квітник, чортиха.
Стьопа глянув кудись мені за спину.
Тьопа мирно стояла під вишнею.
Ще б німб їй над рогами.
Він простягнув мені руку.
Я вхопилася й піднялася.
— Я прийшов сказати, що після Зелених свят повикошую бур'яни на стежці. Щоб ви не боялися там ходити.
— Я не боюся.
Стьопа подивився на мене.
— Добре. Щоб не загубилися.
Оце вже краще.
— І я все-таки відремонтував Манин навіс.
— Уже?
— А що там ремонтувати.
Він кивнув у бік саду.
— Може, хоч вишні будете продавати, якщо варення варити не вмієте. А далі яблука достигнуть. Сливи. Абрикоси. Тут непочатий край роботи.
Я озирнулася на сад.
Ще вчора він був для мене просто частиною вигідної покупки.
П'ять гектарів землі.
Старі дерева.
Умова — не зрізати.
А тепер я вперше подивилася на нього інакше.
Гілки вишень аж гнулися від ягід.
— І хто їх купить?
— Люди.
— Які люди? Тут чотири хати.
Стьопа засміявся.
— Надю, в мене СТО біля траси.
І тут до мене дійшло.
Навіс.
Той самий старий прилавок біля дороги, де Маня роками продавала своє варення.
— Думаєте, вишні братимуть?
— Манине брали все.
Знову Маня.
Я відчула, як по спині побігли мурашки.
— От тільки не починайте.
— Що?
— Нічого.
Я подивилася на сад.
Потім на хату.
Потім на Тьопу.
Та зірвала з нижньої гілки вишню, пожувала й виплюнула кісточку.
— Значить, вишні...
— Значить, вишні.
А що?
Я без грошей.
Коза без молока.
Зате вишень у нас — хоч дупою їж.
З чогось же треба починати бізнес.
