4.4

Тьопа скакала попереду нас і всю дорогу бекала так, що в мене вже голова розколювалася.

А баба Ганька навіть оком не моргнула.

От це я розумію — здорова нервова система.

Цвинтар виявився охайним, хоча могилки тут були переважно старі. Мабуть, молодих на цьому хуторі давно вже не було. Повиростали й роз'їхалися хто куди, залишивши старих доживати свій вік серед лісу, садів і могил.

Баба Ганька впевнено пройшла між рядами й зупинилася навпроти нового пам'ятника з чорного мармуру.

Я підійшла ближче.

З фотографії на мене дивилася Маня — баба тих самих онуків, у яких я купила хату.

Колись вона була дуже гарною жінкою.

Для пам'ятника вибрали незвичну фотографію: Маня стояла у своєму саду. Усміхнена, в світлій хустині, а за спиною — дерева.

Мої тепер дерева.

— От бачиш, Маню, — урочисто промовила баба Ганька. — Це тепер твоя наслідниця. Приймай ученицю.

Я мало не бекнула, як Тьопа.

Але баба Ганька, не звертаючи на мене уваги, продовжувала нести свою маячню:

— А ти, Надько, дивися добре. Це твоя наставниця. Вона тебе всього навчить.

Я перевела погляд із пам'ятника на бабу Ганьку.

Потім назад.

Маня продовжувала усміхатися мені з фотографії.

— Бабо Ганько, а ви зранку багато випили?

Не втрималася. Ляпнула.

— Я тобі щось кажу, а ти не слухаєш! — розсердилася вона. — Маня була майстринею, яких іще пошукати треба. Тобі доведеться вчити її ремесло, якщо хочеш вижити на цьому хуторі.

— В сенсі?

Я ще раз глянула на фотографію.

— Ви пропонуєте мені вчитися в мертвої баби?

— Я тобі взагалі нічого не пропоную. Ти сама на все погодилася, коли хату за три копійки купила. Там однієї землі гектарів п'ять!

— І що?

Баба Ганька аж руками сплеснула.

— Що, що... Поклонишся Мані за такий щедрий дарунок і будеш учитися жити тут за нашими правилами.

— Якими ще правилами?

Баба Ганька подивилася на мене так, ніби я була безнадійна.

А тоді кивнула на могилу.

— Маня покаже.

Мене до вечора трусило так, ніби в мене гарячка почалася.

Я кидалася від кожного шороху й усе чекала, що зараз з'явиться покійниця і почне мене вчити.

От тільки чого вчити — баба Ганька так і не сказала.

І це нервувало найбільше.

До вечора я накрутила себе настільки, що зробила генеральне прибирання в хаті.

А що?

Може, Маня любила чистоту?

А я тут живу всього кілька днів і вже розвела бардак. Прийде покійниця, побачить — ще передумає мене в учениці брати.

Я вимила вікна, підлогу, двері. Попрасувала білизну, витерла пил навіть там, куди нормальна людина ніколи не заглядає, а потім вийшла надвір і попідмітала подвір'я.

Так, ніби в мене завтра весілля.

Тьопа весь цей час лежала під вишнею й спостерігала за моїм безумством.

Спочатку жувала.

Потім перестала жувати.

Мабуть, навіть козі стало цікаво, чим це все закінчиться.

А потім їй набридло.

Я саме нахилилася, збираючи зметене сміття, коли ця прибацана зірвалася з місця, розігналася і як гепне мене рогами в задницю!

Я тільки ойкнула — і полетіла головою просто у квітник.

— Сволота!

Я вибиралася з чорнобривців, половину яких щойно власноруч переламала.

— Упіймаю — голову відірву!

— І кому ж ви збираєтеся її відривати?

Я завмерла.

Голос був знайомий.

Блін.

Повільно повернула голову.

Стьопа.

Стоїть собі біля хвіртки.

А я — рачки. Головою вниз, задницею догори.

Прекрасно.

Просто прекрасний початок нового життя.

Я швидко перевернулася й сіла просто посеред понівечених чорнобривців.

Обличчя, мабуть, уже було кольору стиглого буряка.

— Козі, — сердито сказала я. — Кинула мене в квітник, чортиха.

Стьопа глянув кудись мені за спину.

Тьопа мирно стояла під вишнею.

Ще б німб їй над рогами.

Він простягнув мені руку.

Я вхопилася й піднялася.

— Я прийшов сказати, що після Зелених свят повикошую бур'яни на стежці. Щоб ви не боялися там ходити.

— Я не боюся.

Стьопа подивився на мене.

— Добре. Щоб не загубилися.

Оце вже краще.

— І я все-таки відремонтував Манин навіс.

— Уже?

— А що там ремонтувати.

Він кивнув у бік саду.

— Може, хоч вишні будете продавати, якщо варення варити не вмієте. А далі яблука достигнуть. Сливи. Абрикоси. Тут непочатий край роботи.

Я озирнулася на сад.

Ще вчора він був для мене просто частиною вигідної покупки.

П'ять гектарів землі.

Старі дерева.

Умова — не зрізати.

А тепер я вперше подивилася на нього інакше.

Гілки вишень аж гнулися від ягід.

— І хто їх купить?

— Люди.

— Які люди? Тут чотири хати.

Стьопа засміявся.

— Надю, в мене СТО біля траси.

І тут до мене дійшло.

Навіс.

Той самий старий прилавок біля дороги, де Маня роками продавала своє варення.

— Думаєте, вишні братимуть?

— Манине брали все.

Знову Маня.

Я відчула, як по спині побігли мурашки.

— От тільки не починайте.

— Що?

— Нічого.

Я подивилася на сад.

Потім на хату.

Потім на Тьопу.

Та зірвала з нижньої гілки вишню, пожувала й виплюнула кісточку.

— Значить, вишні...

— Значить, вишні.

А що?

Я без грошей.

Коза без молока.

Зате вишень у нас — хоч дупою їж.

З чогось же треба починати бізнес.