3.3

Стьопа тихо розсміявся, але вголос нічого не сказав.

— Я бачу, вона у вас прибацана на всю голову. І як будемо діставати її з колеса?

— Ніяк. Захоче жерти — сама злізе. Зараза рогата.

— А мені подобається.

Довго чекати не довелося.

Накатавшись на колесі, як на гойдалці, коза бекнула й скочила донизу.

Я навіть руки простягнула, думаючи, що зараз ця дурепа нарешті підійде до мене.

Ага. Розігналася.

Тьопа чкурнула в зарослі, і тільки по беканню я зрозуміла, що побігла в бік хутора.

— От коза. Тепер знову назад пертися.

— Ви на хуторі живете?

— Так.

— Чию хату купили?

Я подивилася на нього, як на космонавта.

— Як чию? Там що, вибір був? Маніну. З садом.

Дивний цей Стьопа. Підозрілий.

— Ну Маніну, так Маніну, — якось дивно відповів він. — Будете теж варенням торгувати?

— Яким варенням?

Знову якась головоломка.

— Маня, відколи я її пам'ятаю, ось тут своє варення продавала.

Він показав на невеликий прилавок під навісом, якого я до цього навіть не помітила.

— З мене ще той кухар. Боюся, щоб мене тим варенням тут не закидали.

Стьопа засміявся.

— Як надумаєте — скажете. Я навіс відремонтую. А ще звідси є коротка стежка просто до вашого будинку. Коза нею й побігла. Хвилин п'ять-сім ходу.

Він показав рукою кудись за СТО.

— Пішли, покажу.

Стьопа рушив попереду.

І тільки тоді я помітила, що він кульгає на праву ногу.

Мабуть, задивилася, бо він раптом озирнувся й перехопив мій погляд.

Нічого не сказав. Просто підтягнув штанину комбінезона.

Протез.

— Я списався. Ветеран. Ногу втратив під Курськом.

— Вибачте.

Мені стало ніяково. Через ту дурну козу я сьогодні взагалі перестала контролювати не тільки емоції, а й власні очі.

— За що? — Стьопа опустив штанину. — Ви ж її не відкусили.

Я пирснула.

Ну хоч не образився.

Він провів мене через зарості. І щойно ми вибралися з них, я зупинилася.

Переді мною стояла моя хата.

Навколо неї розкинувся старий фруктовий сад.

— Ого.

Я обернулася.

СТО звідси майже не було видно.

— А я кілометр по трасі перлася.

— Зате околиці подивилися.

— Дуже смішно.

— Я старався.

Біля хати Стьопа зупинився.

— Далі дорогу знаєте.

— Дякую.

Він кивнув і повернув назад.

А на ґанку мене вже чекали двоє.

Тьопа.

І баба Ганька.

Причому з виразу обличчя баби Ганьки я зрозуміла: коза зараз була меншою з моїх проблем.

— Ти де ходиш?

— Козу шукала.

— Нащо її шукати? Це припинда сама прийде.

Тьопа, сидячи біля її ніг, бекнула.

Зрадниця.

— Пішли, — скомандувала баба Ганька. — Я тебе чекаю. Завтра Зелені свята, треба могилки прибрати.

І тут я згадала.

Друга умова купівлі хати.

Доглядати за могилою Мані.

— Сьогодні обов'язково?

Баба Ганька просвердлила мене поглядом, наче рентгенівський апарат.

— А коли? Після Зелених свят?

Аргумент.

— Я тільки води поп'ю.

— Візьми з собою. Там роботи багато. Я ще маю пиріжки з сиром і кропом пекти.

І пішла.

Навіть не перевіривши, чи я йду за нею.

Я подивилася на Тьопу.

— А ти?

Коза піднялася.

Звісно.

Куди ж без неї.

Так ми втрьох і пішли на цвинтар: баба Ганька, я і коза, через яку я сьогодні познайомилася зі Стьопою, пройшла два кілометри замість п'яти хвилин і тепер ще мала прибирати могилу жінки, яку ніколи в житті не бачила.