2.2

Коза козою, а я тепер — село і люди.

На городі лобода вище пояса поросла — прийшлося вимикувати. Тьопа лазила по зарослях і шукала там скарби чи що. Час від часу бекотіла, подаючи сигнал, що вона жива.

А може, це вона так співала.

Бо особисто мені в цих бур'янах хотілося тільки завивати.

Через деякий час коза стихла.

Я спочатку навіть зраділа. Подумала, нарешті набила своє пузо й десь лягла спати.

Але хвилин через десять ця тиша почала мене напрягати.

Бо за останні кілька днів я вже звикла до її бекання без причини. Тьопа бекала, коли хотіла їсти. Коли вже поїла. Коли бачила мене. Коли не бачила мене. І, здається, просто для того, щоб перевірити, чи я ще не втекла й не залишила її саму на цьому Богом забутому хуторі.

— Тьопа!

Тиша.

Я випросталася й оглянула город.

Лобода стояла стіною.

— Тьопа!

Нічого.

От тут мені вже стало не до бур'янів.

Я кинула вирваний кущ і полізла її шукати.

— Коза дурна, тільки спробуй десь здохнути! Я тебе навіть поховати нормально не зможу. В мене лопати немає!

Я пройшла всі зарослі лободи й вийшла на трасу.

Автівки рухалися швидко.

Траса Дубно — Луцьк.

Мені стало страшно.

Може, та дурна під колеса потрапила?

— Тьопа!

Я кликала, заглядала в канави й уже подумки обіцяла собі, що якщо знайду її живою, то прив'яжу до яблуні. Назавжди.

Пройшла ще з кілометр узбіччям, поки не дісталася невеличкого шиномонтажу.

Кілька гаражів, старий паркан, розібрана машина біля воріт.

Я зупинилася й оглянулася в пошуках хоч однієї живої душі.

Нікого.

— Люди є?

Тиша.

І тут просто над головою:

— Бе-е-е-е!

Я повільно підняла голову.

Перед моїми очима постала картина, яку я, мабуть, запам'ятаю на все життя.

Велике колесо, певно, від вантажівки, підвішене на ланцюгах, красувалося просто під вивіскою:

«СТО У СТЬОПИ»

А в тому колесі...

гойдалася моя коза.

Натурально гойдалася.

Просунула передні ноги в колесо, вмостила дупу на нижній край і легенько теліпалася вперед-назад.

— Тьопа...

Коза радісно бекнула.

— Ти що тут робиш?

Бе-е-е.

— Я тебе по всьому хутору шукаю!

Бе-е-е.

— Я кілометр по трасі пройшла!

Тьопа хитнулася в колесі ще раз і, здається, була абсолютно задоволена життям.

Я поставила руки в боки.

— Значить, я там лободу рву, а ти на гойдалках катаєшся?

— Вона ще хвилин десять тому кататися навчилася.

Я завмерла.

Голос пролунав десь позаду.

Чоловічий.

Я повільно обернулася.

З-під піднятого капота старого буса визирнув чоловік.

— Ваша?

Я подивилася на козу.

Потім на чоловіка.

Потім на вивіску над його головою.

«СТО У СТЬОПИ».

— На жаль.

Він витер руки ганчіркою й кивнув на козу.

— А звати як?

Я ще раз глянула на вивіску.

— Тьопа.

Чоловік перестав витирати руки.

— Як?

— Тьопа.

Він подивився на козу.

Потім на мене.

— А я Стьопа. Приємно познайомитися 

Я заплющила очі.

Ну звісно.

А як інакше.

На хуторі з чотирма пенсіонерами, без інтернету й телевізора я примудрилася завести козу Тьопу і знайти Стьопу.

Причому коза знайшла його першою.

Він усе ще дивився на мене й чекав відповіді.

— Це козу звати Тьопа, — пояснила я. — А я Надя.