1.1

Я купила козу.

Ні, не купила — я її вкрала.

Хоча ні. Не вкрала. Вона сама знайшлася.

Отже, було так.

Я купила хату на останні гроші, які в мене залишилися. Бо мій бізнес здох, не витримавши лихої долі ТПО — тимчасово переміщеної особи.

Спочатку я, наслухавшись історій про успішний успіх наших людей у Європі, теж вирішила, що в мене все вийде. Бо наші ж там бізнеси відкривають, розвивають, заробляють. І виходить у них усе краще, ніж удома. А якщо вірити деяким історіям — то ще й краще, ніж у самих європейців.

Загалом, купилася я на гарну обгортку.

Через рік поневірянь з одного міста до іншого, з однієї країни до іншої, на моїй картці залишилося три тисячі баксів і прогорілий бізнес.

А їхала я за кордон, між іншим, із сумою на один нулик більшою.

Тож одного прекрасного дня я подивилася на залишок на картці, на своє прекрасне європейське майбутнє — і повернулася в Україну.

В Любліні я познайомилася з українською парою. Вони й продали мені бабину хату за тисячу двісті баксів.

Можна сказати — подарували.

Щоправда, було дві умови такої вигідної покупки: не зрізати садок і доглядати за могилою їхньої баби.

Я погодилася.

На той момент мені здавалося, що старий садок і одна могила — це найменші проблеми, які можуть трапитися в моєму житті.

Як же я помилялася.

Але звідки взялася коза?

Не знаю.

Вона з'явилася сама.

Наступного ранку після моєї першої ночі у власній хаті я відчинила двері — а вона стояла на порозі.

Просто стояла й дивилася на мене.

Я — на неї.

Вона — на мене.

— Ти хто?

Коза мовчала. Ну це понятно, бо кози можуть тільки блеяти.

— І що тобі треба?

Вона подумала, переступила поріг і зайшла до хати.

Отак ми й познайомилися.

Спочатку я, звісно, вирішила, що вона сусідська. Оббігала всіх сусідів — а їх на хуторі аж четверо.

Ніхто козу своєю не визнав.

— Може, з сусіднього села прибилася? — припустив дядько Микола, мій найближчий сусід. Найближчий — це якщо кілометр через поле вважати близько.

— І що мені з нею робити?

— А що хочеш. Тепер вона твоя.

— Чого це моя?

Дядько Микола подивився на козу.

Коза подивилася на дядька Миколу.

Потім перевела погляд на мене.

— Бо за тобою ходить.

І справді ходила.

Я повернулася додому — вона за мною. Я на ґанок — вона на ґанок. Я у хату — ця зараза теж спробувала зайти, і лише тоді я зрозуміла, що в моєму новому житті з'явилася проблема, до якої мене не готував жоден бізнес-тренінг.

Я сіла на сходинку.

Коза стала поруч.

— Ну і хто ти тепер?

Вона пожувала щось у роті й промовчала.

— Без дому. Без документів. Без грошей. Прибилася бозна-звідки й живеш там, де дозволили.

Я замовкла.

Подивилася на неї.

Вона — на мене.

— Ти ж ТПО.

Коза мекнула.

— Я теж, — зітхнула я. — Тільки в мене хоча б паспорт є.

Так вона стала Тьопою.

Від ТПО.

Не знаю, чи сподобалося їй ім'я, але на «Тьопа» вона почала відгукуватися вже наступного дня.

Так і почала я своє нове життя на Богом забутому хуторі посеред Полісся.

З одного боку — хвойний ліс. З іншого — чотири самотні хати, де наймолодшій сусідці шістдесят сім років.

Інтернету немає.

Телевізора також.

Зате є коза, в якої немає молока.

Отож я без грошей, коза без молока.

Мабуть, заживемо душа в душу.