Цінності

– Смерть також прекрасна, – пробурчала Азалія після того, як Дзвінка зникла посеред саду. – Чого ти лише про життя так із захопленням розповідаєш?

– Бо я за нього відповідаю, – Сакура засміялася. – А ти винна мені бажаннячко.

– Ех… сьогодні не мій день. Тобі вдалося врятувати від смерті дівчинку та ще й дати їй шанс на життя. Не дарма ти і саме Життя символізуєш.

– Відповідно, твоя стихія повністю протилежна, – Сакура зітхнула. – От тільки ми самі ні живі, ні мертві, що мене вельми засмучує…

– Яка іронія. Існуємо тут вічно, можемо дарувати людям життя або ж вічний спокій, а самі лише про це і мріємо… хоч тут наші бажання збігаються.

Чарівний Сад був місцем, де стикалися і Життя, і Смерть. Але ж насправді це місце не був ні одним, ні іншим. Як і його хранителі.

– Так, а бажанням моїм буде…

– Зачекай, – Азалія перебила сестру, нашорошившись трохи. – Давай трохи пізніше… тут є одна вельми цікава людина.

– Цікава? – Сакура заусміхалася. – Та й справді… Що ж, моє бажання може й почекати.

Обидві дівчини на мить завагалися. На перший погляд людина була звичайною – чоловік середнього віку, не молодий, але й старим його не назвеш. Увесь по горло поглинений роботою, але має дружину та двох дітей. Середньостатистичний чоловічок зі своїми принципами, вподобаннями, чеснотами та вадами, який був захоплений… ні, втягнутий у вир життя, роботи, рутинних справ. Таких людей багато. І такі люди також вмирають. А буває, доживають і до старості. Буває, потрапляють в аварію. Їх або рятують, або ні. Усе буває.

Але Сакура та Азалія саме на нього звернули увагу. Він спокійно йшов по вулиці, прямував на роботу. Нічого йому не загрожувало, як перед цим Дзвениславі. Та й він не гаяв попусту свій час подібно Каті. Що ж зацікавило у ньому хранительок Саду?

Чоловік вмить зупинився. Він щось відчув? Дівчата поки що просто за ним спостерігали… Азалія думала, яким же способом його затягнути сюди. Чоловік сів на лавку. Видихнув, дивлячись собі під ноги. А тоді закинув голову і, ледь встигнувши побачити чисте блакитне небо, заплющив очі й упав на спинку лави. Свідомість покинула його тіло й опинилась у Чарівному Саду.

– Що це? – першим мовив він, а тоді озирнувся довкола.

– Вітаю, Альберте, – ввічливим голосом мовила Азалія.

– Ласкаво просимо до Чарівного Саду, – усміхнулася Сакура. – Погода сьогодні прекрасна, чи не так?

– Та звідки ж йому знати, він на роботу так поспішав, бідолаха…

– Погода чудова, – мовив Альберт, перебивши чорноволосу. – А в чому, власне, справа? Як я тут опинився?

– Ваше життя на мить зупинилося, – пояснила Сакура. – І ви перемістилися до нашого Саду, де вирішиться ваша подальша доля…

– Тобто – подальша доля? Я що… можу померти?

– Можете, – вишкірилася Азалія. – А може, і ні. Залежить усе від вас, розумієте? Від того, чи бажаєте жити далі. І від того, чи цінуєте своє життя. Від того, наскільки ви ним задоволені і чи розумієте, навіщо вам життя…

– Ох, факторів є багато, – відмахнулася Сакура. – Але пропоную прогулятися Садом. Ви ж не проти?

– У компанії таких красивих дівчат – залюбки.

Сакура тихенько хіхікнула, Азалія примружилася.

– А якої ви думки про своє життя? – першою поцікавилася чорноволоса сестричка. – Задоволені ним?

– Частково. Є, звісно, моменти і неприємні, але загалом…

– А як щодо смерті? – запитала одразу Сакура. – Боїтеся її?

Альберт чомусь здригнувся.

– Не буду брехати – так, – зітхнув він. – Я ще не встиг достатньо прожити, аби зараз закінчити. У мене робота, сім’я…

– Як цікаво, робота стоїть перед сім’єю, – гмикнула Азалія.

– Я не казав такого.

– Але у вашій послідовності слів просочуються пріоритети. Це добре видно… ви роботі приділяєте більше часу, аніж родині. Чому ж?

– Це само собою має бути зрозумілим – таким чином я намагаюся турбуватися про свою сім’ю. Я забезпечую їх усім, а для цього потрібні гроші…

– Здається, логічно, – мовила Сакура. – І можливо, вам подобається ваша робота?

– Я би так не сказав… вона втомлює мене. І коли я повертаюся додому, у мене геть не залишається ні сил, ні часу на родину.

– То чому ви не обрали роботу, де мали б більше вільного часу? Чи таку, що вам би приносила задоволення?

– Якби ж усе було так легко! – Альберт сумно зітхнув. – Часом мені здається, суспільство не залишає мені вибору. Я вимушений багато працювати, щоб заробити грошей для себе та родини, щоб ми жили в комфорті та достатку. Але в результаті не отримую достатньо задоволення від життя. Але якщо я кину цю роботу, спробую знайти іншу, ми можемо втратити той комфорт, що мали. Якщо у нас буде недостатньо їжі, ми не зважатимемо на духовні цінності. Це і є всім відома піраміда потреб…

– Але ж можна жити у скромній квартирі, менше тратити грошей на модний одяг і не купувати новий телефон кожний рік, тоді й грошей знадобиться менше, – зауважила Сакура. – Це ж не обов’язкове. А от час із сім’єю має бути значно ціннішим, аніж айфон…