Прекрасне життя

Вона переходила дорогу, дивлячись собі під ноги. Настрій був паршивим. Хотілося спати… або взагалі зникнути. Назовсім.

Тому коли повітря розітнули різкі звуки сигналів машин, крики людей, а очі засліпили фари, вона лише на мить злякалася. У якийсь момент захотілося кудись бігти, адже тоді можливість ще була, але… «Навіщо? – запитала вона сама у себе. – Хіба не легше здатися? Нехай усе станеться так, як повинно статися…»

І вона залишилася стояти на місці.

А коли розплющила очі, дівчинка зрозуміла, що перебуває у якомусь дивному місці.

Чарівному…

Ніс залоскотали приємні солодкаві запахи. Неподалік від дівчинки сиділо дві сестрички-близнятки, але повністю протилежні за зовнішністю. Одна була світленька із фіалковими очима, а інша темноволоса із примруженими хижими очиськами вогняного кольору.

– Азаліє, а вона лежить довше, ніж зазвичай… – прошепотіла світловолоса.

– Мабуть, то від шоку, не хвилюйся, Сакуро, – мовила друга.

Трава була м’якенькою… хотілося довго ще тут лежати. Але у дівчинки пробудилася цікавість до тих двох, що спостерігали за нею за кілька метрів. Тому вона повільно відкрила очі й сіла.

– О, вона підвелася, – весело заявила темноволоса, яку, судячи з їхньої розмови звали Азалією.

– Чудово, – заусміхалася її світловолоса сестричка.

– Де це я? – пробурмотіла дівчинка, озирнувшись.

– Це Чарівний Сад…

– І справді сад.

Але ж до чого прекрасний! Тут було стільки цвітучих дерев, кущів… та й просто гарних квіточок у траві.

– І у вас імена, мов у квітів… – пробурмотіла дівчинка, глянувши на сестричок.

– Ти чула наші імена? – світленька нахилила голову.

– Ви одне одну по іменах назвали.

– А я думала, ти тоді ще спала…

– У вас такі красиві імена, Сакура і Азалія, – дівчинка заусміхалася. – Дуже личать до цього саду.

– У тебе теж ім’я нічогеньке, – мовила темноволоса дівчина. – Дзвінка.

Дівчинка підтиснула губи. Сестрички перезирнулися. До них долинули спогади дівчинки за життя…

«–Дзвенислава, кажеш? Ну й смішне ж ім’я у тебе!

– Дзвінка…

– Таке дивне ім’ячко, незвичне.

– Та й сама ти дивачка…»

– Де я… опинилася? – пробурмотіла дівчинка. – Ну, я бачу, що це сад… дуже прекрасний сад. Але пам’ятаю, що потрапила під машину… невже я померла? Це рай? Чи пекло..?

– Ти ще не померла, – тихо промовила Сакура. – Але знаходишся на межі.

– Наш Сад – місце між життям та смертю, – сказала Азалія. – Ти ще не померла, але й не живеш зараз. Тут час для тебе зупинився.

– У цьому місці зазвичай вирішується доля людей, що знаходиться на межі. Ми, хранителі Саду, вирішуємо, чи житиме людина далі, чи зараз помре.

– Ми можемо затягувати сюди людей проти їхньої волі. Іноді це трапляється просто так, а іноді цим ми їх рятуємо від випадкової смерті.

– У цьому місці життя ми даруємо або відбираємо, – на цьому слові Сакура знову мило усміхнулася, мружачи фіалкові очі. – Що вибереш ти?

Дзвінка замислилася.

– Якщо подумати… – тихо мовила вона. – Краще вже смерть, ніж те життя, що у мене було.

– Ех, сестричко, навіщо ти її тільки врятувала? – Азалія закотила очі. – Вона й жити не бажає, то що ж тут…

– Зачекай, – Сакура стримано зупинила сестру рукою. – Можливо, Дзвінка і хотіла би жити, якби вона мала шанс усе змінити. Якби її життя хоч якось стало світлішим і змогло дарувати їй задоволення…

– Життя таке, що щастя доводиться вигризати самому, – фиркнула темноволоса. – А слабкі, виходить, його не заслуговують…

– На мою думку, Дзвінка саме та, хто найбільше заслуговує на щастя, – у теплому голосі Сакури відчулися нотки суму. – Вона сильна…

– Хочеш парі? На бажання.

– А давай.

– Тільки ти уже програла.

– Чому ж ти так упевнена?

– В останній момент дівчинка ще могла втекти, та вона чомусь залишилася на місці, – Азалія хитро вишкірилася. – Чи не означає це те, що вона вже здалася і прийняла долю? Так роблять лише слабкі духом люди…

– Ну-ну, – стримано усміхнулася Сакура. – Тільки от доля Дзвінки вирішиться тут і зараз. Поговорімо з нею.

– Не думаю, що це матиме сенс. З мого досвіду…

– Дзвінко, – не зважаючи на сестру, Сакура повернулася до дівчинки. – Прогуляємося по саду?

– Давай…

Та не чула їхньої розмови. Дзвінка у той час замріяно оглядала сад. Тому й не зважала на сестер, що поставили на неї парі. Але… частинку слів вона таки почула. Тих, що стосувалися саме її.

– Тож я таки помру? – розгублено запитала Дзвінка.