Розділ 12

       Тут наша магія ледве працювала через якісь обмежувальні заклинання, які були накладені на всю планету. Саме тому ми з Кортні не могли летіти та й Елі також. Забула сказати, вампіри також здатні перетворюватися на кажанів і рухатися не повільніше, ніж феї. І ще через ці обмеження ми не могли швидко знайти батьків Кортні, бо цей світ доволі великий, а пішки та ще й не знаючи куди йти, складно когось шукати.

       Ми пройшли весь день в напрямку, який здавався нам шляхом, який обов’язково приведе туди, куди потрібно. Але ми йшли вже більше ніж дванадцять годин і не побачили ні якогось населеного пункту, ні навіть цейнтейріанця, щоб розпитати дорогу.

       Коли на вулиці починало темніти та вже майже не було видно нічого навколо нас, ми вирішили зупинитися відпочити. Перекусивши тим, що взяли ще зі школи, ми полягали спати. Звісно, окрім Елі, бо вампіри ніколи цього не роблять. Вона була ідеальною кандидатурою для вартового і з радістю погодилася це робити. Не скажу, що комусь сподобається працювати сторожем. Але, коли хтось говорить, що довіряє лише вам і що вважає вас найвідповідальнішою особою для цього, ви погодитеся? Ну звісно.

       Наступного ранку, прокинувшись та перекусивши залишками їжі, ми знову вирушили у дорогу. Але цього разу наші сили трішки відновилися і я підлетіла вгору, щоб поглянути, куди потрібно йти. Виявляється, ми йшли трішки лівіше і тому не бачили міста, хоча воно й було дуже близько. Приблизно о сьомій годині вечора, Кортні, Елі та я, таки дісталися до Мелнору – міста торгівлі, куди з’їжджалися всі купці з усього Цейнтейрусу. Там ми почали розпитувати всіх підряд про те, чи знають вони Едварда Четвертого або Кейтлін Першу, чи хоча б, де відпочивають королівські особи. Проте ніхто не знав ні володарів Вільдорану, ні відповідей на друге питання. І коли першого вони могли не знати через цілком зрозумілі причини, то з другого ми зрозуміли, що це місце втаємничили й дуже сильно над цим постаралися, бо запитати Елі, Кортні та я, встигли уже багатьох.

       Коли вже дуже сильно стемніло і цейнтейріанці розійшлися по своїх домівках, ми підійшли до одного з будинків та вирішили спробувати попроситися переночувати. Ми знали, що з цього мало що вийде, проте аж ніяк не очікували, що найменш гостинний народ у всьому всесвіті, одразу ж погодиться нас прийняти в себе вдома. А коли нас ще й пригостили ситною вечерею, то наші підозри лише загострилися. Бо це було ну дуже дивно і неочікувано. А коли нас, і в тому числі Елі, почало хилити на сон, ми зрозуміли, що нам підсипали сонне зілля та що ця дружелюбність була тільки показною