40

Чого я чекала повертаючись додому? Не знаю напевне. Мабудь, що мені назустріч вибіжить Павлік, стисне мене в обіймах. Що поцілує мене гаряче, і я зможу забути увесь той страх, який я відчула, коли в будинку Хетерлі мене обшукували металошукачем і мало не знайшли заховану флешку. Або що знайду чоловіка в майстерні за написанням картин, які він вирішив писати безперестанку, аби продати і заробити на повернення бодай якоїсь частини боргу. Або, що він зробив якусь дурницю - вже продав наш будинок і нашими кімнатами ходять ріелтори і прицінюються, або вже й нові жителі розложують особисті речі по шухлядах. Або, навіть, хотіла б щоб він принаймні виявився пʼяним, як чіп від відчаю, що довелось віддати жінку незнайомцеві.

Кожен з цих варіантів був би кращій, ніж те, що було насправді.

Коли я увійшла до будинку, то перш за все побачила розкидане взуття, слідом - брудні шкарпетки. Ніде не горіло світло, і було тихо.

— Павліку! - гукнула я, але у відповідь не почула нічого.

Серце забилось швидко і болісно, адже нарешті до мене дійшло усвідомлення, що обставини, при яких я бачила чоловіка в останній раз, були далекими від приємних. Тоді Паша поранив Ігоря, і Лихтієві охоронці майже волоком витягли мого чоловіка у невідомому напрямку. Лихий говорив, що з ним усе в порядку, але чи так було насправді? Чи могли вони його побити до стану, що він зараз знаходиться десь у лікарні, поки я у сукні і на підборах відвідую світські заходи? Ігор ніколи не давав приводу сумніватися в його словах, але ж…?

З гірким відчуттям відрази від самої себе я поспішила вниз до майстерні. Не відчуваючи сходинок під ногами, я спустилась на цокольний поверх. Але там було темно і порожньо. Я увімкнула світло і пройшлась приміщенням, розглядаючи все, на що падало око, намагаючись пригадати - чи так все було ранком того дня, коли моє життя так різко змінилось. Тим спокійним розміреним ранком за декілька годин до мого викрадення прямо з ліжка.

Я кружляла майстернею, але не знаходила жодного підтвердження тому, що Павло був тут за останні кілька днів. То де ж він був цей час? Живопис був його пристрастю, і уявити, що він з власної волі не писав більше доби, я не могла. Ми навіть нормально не могли поїхати у відпустку за кордон, адже вже через декілька годин у іншому місті, мій чоловік починав нити, що хоче взяти пензля до рук і посидіти на самоті за мольбертом. Спасали тільки альбоми для скетчів і подорожі до старовинних міст Європи типу Праги, де він міг замальовувати архітектурні витвори майстрів минулого.

Але нині тут, у його творчому сховку, все виглядало точно так, як і було. Це мене впевнило у тому, що з Павліком точно щось трапилось. Ну як, «щось». З ним трапився Лихтій.

Бурхлива уява тут же намалювала яскраві картинки, як мій чоловік лежить з поламаними ногами і руками в якійсь канаві. Чи він взагалі ще живий?

А вже витягла телефон, аби телефонувати до поліцейського відділку, але крихітний промінь чи то надії, чи то здорового глузду, пробрався крізь туман відчаю, в який я стрімко заглиблювалась, і я вирішила спершу перевірити весь будинок - а раптом Павло прости спить? І ще є сенс зателефонувати комусь зі спільних знайомих може він у них?

Вітальня, кухня, гостьова кімната на першому поверсі були пусті. В них теж не було слідів перебування чоловіка. Тільки розкриті шафки і шухляди кухонного гарнітуру - наче хтось щось шукав. Та чи це був Павлік, чи Лихтієві посіпаки, сказати було складно.

Залишалась лише наша спальня на другому поверсі, куди я й піднялась, розгублюючи останні крихти віри, що знайду там чоловіка. Але й тут я помилилась. Ще піднімаючись сходами, я почула якісь звуки, що доносились звідти: чи то стукіт, чи то якесь бубоніння. На моє здивування вони чулись не зі спальні, а з мого кабінету, що був навпроти через коридор. Як в мого чоловіка була майстерня, так і в мене в будинку був свій куточок усамітнення - свого роду бібліотека, міні-галерея і робочий простір в одному. В цій кімнаті зберігались мої книжки, улюблені витвори мистецтва і документи. Саме там я працювала на компʼютері, коли була можливість не їхати на роботу.

Перше, що спало на думку, що до будинку забрались крадії, і зараз вони грабують нас, виносячи техніку і картини. Але потім я зрозуміла, що якби це було так, то біля будинку мав би стояти якийсь транспорт, на якому злочинці збиралися б вивозити все награбоване. Більше того, всередині мало б горіти світло, і я б побачила його або підʼїжджаючи до будинку, або хоча б з щілини між дверима і підлогою.

Я широким рухом розкрила двері і звичним жестом увімкнула світло. Яким було моє здивування, коли я побачила Павла, що сидів перед монітором мого ноутбука і тепер мружився і затуляв рукою очі, намагаючись звикнути до зміни освітлення.

Проморгавшись і розтерши обличчя він нарешті побачив мене:

— О, привіт! Я не чекав тебе.

— Я це вже зрозуміла… - чесно кажучи, я була збита з пантелику, - я гукала тебе, ти не чув?

Чоловік хотів було відповісти, але ноут пілікнув, і він перевів погляд на монітор, схопив мишку і щось швидко почав клацати. Через декілька секунд він знову перевів погляд на мене:

— Вибач, я не почув. Трохи захопився…

Відчуваючи себе викинутою на берег рибиною, я рушила до столу, намагаючись одночасно уявити, чим таким важливим займався мій чоловік у компʼютері, поки я подумки проклинала себе за те, що Лихий міг його покалічити чи вбити.

Він грав у покер.