39

Нас ніхто не зупиняв, ані коли ми вийшли з будівлі, ані коли, пройшовши довжелезний шлях до парковки сіли в авто. На першому поверсі у крилі, де відбувалось свято, було гучно: грала музика, до нас доносились сміх і гомілка говірка гостей, з парковки було видно, як у яскраво освітлених вікнах рухаються люди. Це настільки сильно контрастувало з тим, що відбувалось у мене в душі, що слухали і бачити цю святкову атмосферу було майже фізично неприємно.

Всередині мене вирував вихор з полегшення від того, що флешку у мене так, не знайшли і нерозуміння, як я взагалі могла потрапити в таку халепу, і гострого страху, що все ще не відпускав . Здавалось, я не зможу відчути себе у безпеці, поки не повернусь додому. До свого дому.

Ми йшли мовчки, і сіли в автівку так само, не вимовляючи ані слова. Я мовчала, бо все ще тремтіла усіма фібрами душі, і знала, що просто можу розкидатися, якщо відкрию рота.

Чому мовчав Ігор мені було не відомо, але це й було добре. Він не міг би в той момент сказати нічого, що могло б заспокоїти мене.

Він завів двигун, бо ключі від авто лежали у бардачку, і ми майже одразу рушили з місця. Я здивовано заозиралась, не розуміючи, де його свита-посіпаки, з якими ми сюди приїхали, і чому ми їх не чекаємо.

— Їх скоро відпустять, не переживай, - наче прочитавши мої думки повідомив Лихтій. Я лише нервово стикнулася плечем - ще чого, не вистачало піклуватись про власних викрадачів.

Ми виїхали за межі території маєтку, потім путівцем до траси, а там - на шаленій швидкості до міста. Лише побачивши вогні багатоповерхівок я змогла спокійно видихнути.

— Що на цій флешці? - запитала я, коли ком в горлі нарешті зник.

Ігор не відриваючи погляду від дороги, всміхнувся:

— Не знаю напевно, але маю підозру, що інформація, яка може знищити Хетерлі і всю його імперію.

— Навіщо нищити бізнес, який годує половину міста?

— Тому що годуючи одну половину, другу він вбиває.

— Ти маєш на увазі, що заводи «КемікалПром» забруднюють місто і шкодять екології?

— Ні. Я про те, що заводи, які вдень виробляють фармацевтичну продукцію, вночі клепають наркотики, - Лихий говорив спокійно, але я бачила, що ця тема викликає у нього відразу.

Інформація про підпільний бізнес Хетерлі мене, звісно, здивувала, але все ж таки була доволі очікуваною. Вона пояснювала і нереальні статки багатія, і «невловимість» для поліції - складно повірити у існування величезно бізнесу, про який не знає влада міста, хіба що з нею про це домовлено.

Тим часом ми вʼїхали у двір будинку Ігоря. Коли автівка зупинилась, він повернувся до мене:

— Як я розумію, флешка все ж таки у тебе, - Лихий не питав, а констатував.

— З чого ти взяв? - я дивилась вперед на трикутні сектори світла від фар, що косо падали на сходи до парадного входу у будинок.

— По-перше, ти запитала, що на флешці, а не чому нас звинуватили у її зникненні, по-друге, ти була занадто мовчазною і під час звинувачень, і під час обшуку. Як на мене, невинувата дівчина поводила б себе інакше. По-третє, я бачив, як ти несвідомо відхилялась від металодетектора… Але це лише непрямі докази. А прямий ось тут, - він потягся до заколки у мене в волоссі, що тримала закручений пучечок на маківці голови, і відколов її - волосся хвилею упало на плечі, а разом з ним поряд зі мною впала флешка.

Ігор підняв її і покрутив пальцях, розглядаючи.

— Тобі невимовно пощастило, що Хетерлі привʼязався до твого взуття і не помітив, що ти майже не ворушиш шиєю, і що його охоронець не піднімав металошукача вище твоїх плечей, - Лихтій у жесті вдома потер своє чоло, - Господи, ти ж навіть не уявляєш, що стояло на кону…

Не знаючи, що йому на це відповісти, я просто потисла плечима.

— Зараз я скажу страшенну дурницю, про яку одразу ж пошкодую, але, чесно кажучи, якщо на флешці те, що я думаю, цього буде достатньо, аби розрахуватись по усьому боргу твого чоловіка…

Я з подивом поглянула на Ігоря, усвідомлюючи дивну річ - я повністю забула про те, чому я взагалі була втягнута в усю цю кримінальну нісенітницю. Втім, порадіти можливому закінченню цієї історії я не встигла, бо Лихтій додав:

— Втім, через твій вчинок я відверто брехав, даючи своє слово. А моє слово вартує значно більше кількох тисяч доларів, - він невідривно дивився на мене.

— Ти зі мною ще за цей вечір не розрахувався, а вже про наступні «платежі» мовиш, - ніяково пробубоніла я - тільки зараз до мене почало по-справжньому доходити, як сильно я б підставила Лихтія, якби флешку все ж таки знайшли.

— Я памʼятаю, що обіцяв. Тому кажи, чого хочеш. Тільки у межах розумного.

— Хочу цю ніч провести в своєму домі, хочу побачити чоловіка.

Ігор чи то для проформи, чи то дійсно деякий час роздумував.

— Їдь на цьому авто. Повернешься, коли захочеш. У тебе є більше однієї ночі.

— А якщо не захочу?

— А ти не захочеш?

Ми дивились одне одному у вічі у напівтемряві автівки. Очі Лихого блищали.

— Не знаю, - якби я могла приймати рішення лише головою, то точно більше не повернулась би, але серце чомусь завжди мало перевагу.

— Я буду чекати, - мовив Ігор і, вийшовши з машини, неоглядаючись пройшов у будинок.

Я, недовго думаючи, пересіла за кермо і виїхала з двору. І через 20 хвилин вже відчиняла двері свого будинку.