38

Олександр Хетерлі з усмішкою і видимою зловтіхою дивився на те, як Ігор роздягається. Я теж дивилась, як Лихий скидає взуття, витягує зі шльовок штанів ременя, як його пальці один за одним розстібають ґудзики на сорочці, і не могла відвести погляду. Це могло б бути еротично, якби у мене не паморочиться б голові від усвідомлення, що все це відбувається під пильним наглядом людини, що наділена страшною владою, ба більше - наступною буду я.

Хазяїн маєтку дочекався, поки Ігор залишиться лише у спідній білизні і мовив:

— Горчику, ти міг би не роздягатися, чесно кажучи, тобі я довіряю. Крім того, ти так щиро і чесно доказував свою невинуватість, що я переконаний, що ти дійсно нічого не знаєш про мою прокражу. Надто багато ти поставив на кін. Як ти вже й сказав, тебе я знаю достатньо довго, аби розуміти, що ти - вкрай розсудлива людина, і не став би ризикувати, якби не мав стовідсоткової впевненості.

Не знаю, чого він хотів досягти, крім ще однієї порції приниження, але на Лихого його витівка не справила жодного враження - що в одязі, що без нього, він почувався більш ніж комфортно. Спокійно і неспішно він почав вдавати одяг:

— Ну що ви, я не хочу, щоб у вас залишились хоч якійсь підозри.

— Звісно. Тоді перейдемо до твоєї… супутниці… - яскраві злі очі Хетерлі знову повернулись до мене.

Весь цей час, від моменту, як нас зупинили майже на виході з маєтку, і до тепер, я була безмовним свідком того, що відбувалось. На мене звертали мало уваги, чому я була дуже рада. Тим паче, що мені й не було що сказати. Більше того, я боялась, що мій голос, те, що я скажу, видадуть мене. І стане зрозуміло, що я винна в усіх звинуваченнях.

А тепер мені стало просто млосно - я не розуміла, як маю реагувати, що сказати чи як діяти. Напевно, це відобразилось на моєму обличчі, бо Ігор прийшов мені на порятунок:

— Алісо, покажи свій клатч, - він хитнув головую у бік Олександра Отарієвича.

На ногах, що майже не згинались від напруження у всьому моєму тілі, я підійшла до столу. Витримати погляд очей Хетерлі було цілковитими тортурами, але я положила сумку перед ним і відступила на крок.

Владним жестом чоловік підняв клатч і розкрив догори дригом - на стіл полетіли мій телефон, помада, ключі, маленьке дзеркальце брязнуло об стільницю… На щастя, більше всередені нічого не було.

Губи пана Олександра вигнулися у виразі незадоволення:

— Роздівайся! - несподівано гаркнув він, дивлячись на мене з-під брів, раптово перетворившись з радушного хазяїна на неврівноваженого чоловіка.

Інстинктивно, жахнувшись, я зробила декілька кроків він нього. Поряд одразу опинився Ігор:

— Навіщо? Подивіться на цю сукню, хіба під нею можна щось приховати?

— Можна! Флешку можна навіть між сідниць всунути! - Хетерлі був злий і майже гарчав. Мабудь, він був впевнений, що злополучний пристрій виявиться в моїй сумці. Як добре, що мені стало розуму його звідти витягнути ще у вбиральні.

Я подумки подякувала Лесі, яка хоч і достатньо туманно, а все ж попередила мене.

— Флешку? - Лихтій, здається, не був надто здивований, - в такому разі її можна знайти за допомогою металодетектора.

Олександр Отарієвич знову різко змінив тон:

— Слушна думка, - він натягнуто всміхнувся, - а я вже сподівався, що зможу власноруч провести обшук твоєї крихітки, - він хихотнув. А я внутрішньо здригнулась від думки, що ця людина могла б мацати мене, розшукуючи свою річ чи просто вдягаючись цією можливістю.

— Олеже! - гукнув Хетерлі, і в дверях постав його охоронець, - металодетектор принеси.

За дві хвилини той самий Олег вже стояв поруч з портативним невеликим пристроєм, він ретельно провів ним вздовж всієї сукні - від грудей до самого подолу з усіх боків по декілька разів, але пристрій мовчав.

— Взуття перевір! - хазяїн будинку, знервований і незадоволений, з виразом злості дивився на мене.

Дійсно, варто було піднести пристрій до босоніжок, як металодетектор видав декілька коротких сигналів.

— Ага! - Хетерлі вискочив з-за столу, за яким стояв і підбіг ближче.

— Це металеві елементи на перетинках, - промовила ніяково я, вказуючи на сріблясті ланцюжки з великими товстими ланками, що вкрашали взуття, але мене ніхто не слухав. Навіть, Лихий, здавалось, був зацікавлений перебігом подій.

— Знімай негайно! Можливо вона заховала флешку у підборі! - скомандував пан Олександр чи то мені, чи то охоронцю, чи то Лихтієві.

Я потяглася тремтячими руками до босоніжок, намагаючись розстібнути їх, але Хетерлі з неочікуваною силою і цілком вже знайомою злобою кинувся до мене і, ламаючи застібки, здер взуття з моїх ніг. Якби не Ігор, що підтримав мене, я б просто полетіла на підлогу.

Чоловік з страшним виразом обличчя різко відкладав по черзі обидва підбори і зазирнув всередину. Полі ніши широких підборів виявились порожніми, і він гепнув залишками взуття об підлогу:

— Перевір її ще раз! Нехай роздягається! - гримав він, тицяють у мене пальцем. Це було страшно, особливо тому, що я прекрасно знала, що винувата…

— Достатньо, - спокійно вимовив Ігор, ховаючи мене собі за спину. Він утворював дивовижний контраст поряд з розлюченим Хетерлі, - схаменіться, Олександре Отарієвичу, ми зробили все, як ви хотіли, нас обшукали навіть із металодетектором. Визнайте, що у нас нічого немає.

— Мабудь, вона встигла її десь скинути! - ревів той, водячи очима, - ви перевірили всіх його людей? Можна вона встигла передати флешку їм!

— Вони чисті, - спокійно відповів охоронець.

— Чорт! - Хетерлі з люттю гепнув ногою по моїм босоніжкам, ламаючи їх вщент.

— До побачення, Олександру Отарієвичу, - мовив Лихий і повільно й обережно взяв мене за руку і вивів з приміщення.