36

— Якісь проблеми? - голос Ігоря був розслабленим, навіть трохи лінивим, але його пальці надто сильно стисли мою долоню, так, наче хтось може вихопити мене з його рук, і він має тримати якнайміцніше.

— Поки що жодних проблем, але ми маємо вас обшукати, - чоловік, що звертався до нас, навіть не намагався виглядати привітним чи робити вигляд, що ми все ще гості в цьому домі, а обшук - проста формальність чи помилка.

Лихтій стиснув щелепи, я побачила як грають жовна на його обличчі, а також мені здалось, що я фізично відчуваю роботу його думки - він прораховував варіанти розвитку подій, а також, напевне, розмірковував, чому відбувається те, що відбувається. І не розумів. А я - розуміла. У першу ж секунду збагнула - це все через флешку. Спиною пробіг холодок - що тепер буде?

— Як я розумію, у вас мають бути якісь підозри щодо нас? - Лихий говорив тихо і з неабиякою долею злості, - хочу їх почути.

— У нас є інформація, що у вас опинилась річ, яка вам не належить.

— Це не так, - Ігор був впевнений у цьому, а у мене все всередині тремтіло, особливо від думки про те, як він розчарується, коли дізнається, що через мене брехав. Про наслідки того, що станеться, коли у мене дійсно знайдуть флешку, я боялась навіть подумати.

— Ви ж не думаєте, що я повірю вам на слово?

— Моє слово завжди було законом, - в Лихтієві не було видно ані найменьшої невпевненості, що правда на його боці. Я ж стояла ані жива, ані мертва, лише сподіваючись, що мій очевидний переляк можна виправдати несподіванкою і жіночою емоційністю, а не відмітити як свідчення моєї винуватості.

— Вірно сказано - було, - чоловік хижо всміхнувся.

— І буде, - не залишився в боргу Лихий.

Обстановка накалялася, і це було відчутно і по обличчю головного серед охоронців, що ставало все більш суворими, і по їхньому колу, що звужувалось навколо нас. Вони що, справді збираються з нами битись? Невже, щоб заламати одного чоловіка і дівчину потрібно більше десятка мордоворотів?

— Зви Олександра Отарієвича, - Ігор навіть в такій ситуації, коли він явно знаходився у програшній позиції, не втрачав відчуття самовпевненості. Доречі, хотіла б я знати, де зараз перебувають його посіпаки, коли вони так необхідні? Чому їх немає поруч? Втім, чи краще було б, якби тут зустрілись дві зграї бійців і стикнулись стінка на стінку?

— На жаль, він вже покинув маєток. Якщо вам є, що сказати, говоріть зі мною.

— З тобою мені немає про що говорити, адже не ти відповідатимеш за наслідки того, що тут незабаром відбудеться.

— У мене є повноваження керувати тим, що незабаром відбудеться.

Ігор криво всміхнувся:

— Готовий повірити в те, що тобі дали інструкції щодо того, що робити, якщо ви знайдете те, що шукаєте… Але що ти будеш робити, якщо ми виявимось чистими? Вибачень буде недостатньо.

Ця фраза дещо похитнула впевненість охоронця, він дійсно не знав, що стане робити.

— Буду вирішувати проблеми по мірі їх надходження.

Впродовж усього діалогу я гарячково роздумувала, що я мені робити - до останнього тримати лінію, що не маю гадки про те, чому нас зупинили чи, навпаки, зізнатись? Просто цієї ж миті витягнути флешку і закінчити цей непотрібним мені діалог. Наскільки сильно я підставлю Ігоря в тому чи іншому випадку? І чи взагалі мене має це хвилювати? Можливо, варто просто дозволити Хетерлі чи його людям розібратись з Лихтієм, сказавши, що це він змусив мене взяти пристрій? Це звільнить мене, я повернусь додому, і нехай буде, що буде…

Я думала про це краєчком свідомості, якимись її задвірками, але в той же самий час розуміла, що ніколи не вчиню так. Бо хочеться мені в це вірити, чи ні, Ігор -надто глибоко поселився в моєму серці, я не зможу йому зашкодити.

— Ще раз повторюю, якщо не хочеш, щоб проблем виявилось значно більше, ніж ти зможеш вивезти, та ще й всі гості цього свята враз стали свідками наших «перемовин», зви Отарієвича.

Головному охоронцеві знадобилось не менше хвилини, щоб він прийняв рішення:

— Добре. Вас проведуть до кабінету. Тільки без фокусів.

Так само з усіх боків оточені охороною ми пройшли в бальне крило маєтку. Я відчула, що починаю тремтіти від кількості переживань і від страху, що флешку все ж таки знайдуть. Ігор, напевне, розшифрував мій стан по-своєму, адже притис мене міцніше до себе:

— Не хвилюйся. Все скоро зʼясується, і ми поїдемо додому, - прошепотів він мені на вухо.

Ми увійшли до темного просторого приміщення, уставленого шафами з книгами і предметами мистецтва. За величезним письмовим столом сидів сам пан Хетерлі. Він не був здивований нашій появі. Напевне, його встигли попередити про те, що ми прямуємо сюди.

— Горчику, синку, ай-ай-ай, - з добродушною посмішкою, як до малої дитини, майже проспівав хазяїн будинку, - яке страшне непорозуміння і неподобство. Уявляєш, мені доповіли, що у тебе опинилась річ, яка має для мене величезну цінність. Я майже впевнений, що це сталося випадково, тож, якщо ти мені її повернеш, ви з чарівною панянкою зможете вийти звідси живі і навіть здорові.

Тепер, коли я точно знала, хто знаходиться переді мною, які чутки ходять містом про те, на що він здатний, мене вже не могла увести в оману його доброзичливість і зовнішність доброго дядька.

— Я не знаю, про що ви кажете, - Ігор продовжував настоювати на своєму, адже для нього це була правда.

Пан Олександр не здивувався:

— Що ж тоді вибачай… - він ледь хитнув головою, і до нас рушили його посіпаки.