34

Олександр Отарієвич Хетерлі вийшов до мікрофону і я ще раз придивилась до рис його обличчя - він виглядав цілком приємним чоловіком зі східними рисами в обличчі. Чорне волосся, коротка борода і прямий красивий ніс робили його зовнішність яскравою, але притягуючою. Складно було уявити, що саме цей чоловік може бути замішаним у найтемніших справах нашого міста.

Втім, як має виглядати злочинець чи навіть злий геній, про якого тільки ходять різноманітні чутки, але ще ніхто не зміг піймати за руку? В нього має бути синє обличчя, як у Фантамаса чи крюк, замість руки, чи скажений вираз обличчя?

Я згадала, як якось гуляючи у парку побачила жінку, яка йшла за руку з хлопчиком років восьми. Він здавався мені цілком звичайним, поки раптово не почав сміятись страшним сповненим тваринного звучання сміхом. Памʼятаю, наскільки сильно мене це вразило. Не те, що хлопчик, очевидно і нажаль хворий, не його сміх, навіть не раптовість цієї несвоєчасної реакції, а те, що він виглядав абсолютно нормальним.

До цього мені здавалось, що завжди можна розпізнати, якщо у людини є якісь душевні захворювання по її чи його вигляду - рисам обличчя, виразу очей, дивній міміці. Цей випадок показав, що - ні, інколи це неможливо. Чи може бути, що це «інколи» буває значно частіше, ніж я думаю?

Я почула сміх навколо - очевидно, хазяїн банкету пожартував чи розказав якусь дотепну історію, якої я не почула, заглиблена у свої роздуми і спогади. Я кинула погляд на Ігоря, він виглядав байдужим, але все ж таки слухав промову уважно.

Постаравшись вникнути в те, про що говорить Олександр Отарієвич, я зрозуміла, що це цілком шаблонна маячня про те, який він вдячний всім за віру у його проект, за підтримку, за співпрацю і таке інше.

Він говорив недовго і закінчив монолог тостом.

Поки всі гучно салютували і дзвеніли келихами, я вийшла до вбиральні, яку мені допоміг знайти офіціант. Дорогою туди я пройшла невелику галерею, що була щільно уставлена квітами в вазонах різних розмірів і увінчана картинами. На своє здивування, я побачила декілька робіт, які абсолютно точно були придбані в моїй галереї. Це було дивно, адже я дуже добре знала більшість своїх клієнтів, тим паче тих, що купували більше однієї картини.

Очевидно, це могли бути подарунки чи купівлю здійснював секретар або якийсь робітник Хетерлі, а може дизайнер, якій облаштовував інтерʼєр маєтку. Як би то не було, але мені від цього стало неприємно, наче я продала кошеня, а потім дізналась, що в новому домі до нього ставляться погано.

Поки я розглядала картини, до мене хтось підійшов. Чомусь я подумала, що це Лихтій не може мене випустити з виду бодай на пʼять хвилин, але повернувшись я побачила знову одну з трійки молодиць, що глузливо обговорювали мене надворі. Цього разу це була білявка.

З глибоким вдихом я приготувалась вислухати чергову порцію дуже авторитетних думок щодо себе чи «Гора», але помилилась.

— Алісо, - дівчина ніяково посміхнулась, - ти не памʼятаєш мене?

Я вдивилась в риси її обличчя. Це було відчуття, як коли не можеш згадати якесь напрочуд очевидне слово, але воно висковзує і лише майорить десь на границі свідомості. Так і усвідомлення того, хто вона така і чому я маю її знати втікало від мене.

Білявка прийшла мені на допомогу:

— В школі ми вчились в паралельних класах. Я - Леся Гаврилюк. Була. Тепер у мене інше прізвище, - вона манірно повела плечима.

Варто було їй промовити власне імʼя, як я згадала. Вона дійсно дуже сильно змінилась: колір волосся, брови, губи і навіть ніс зазнали значних змін. І це тільки те, що я бачила на перший погляд. По шаблонній правильності багатьох її рис було зрозуміло, що над її обличчям неодноразово працювали пластичні хірурги. Вона була майже не схожа на ту дівчинку, якою була у школі. Не дивина, що я її не впізнала одразу.

— Привіт, - мені було незручно за це, а ще за те, що я не знала, що можу їй сказати, і для чого вона взагалі до мене підійшла.

— Я не знала, що ви з Гором знову разом, - промовила вона, ошелешивши мене одразу декількома сенсами. Першою реакцією було запевнити її, що це не так, ми не разом, але я лише перепитала:

— Знову? Що ти маєш на увазі?

— Ну як же? Я про школу. Тоді всі тільки про вас і пліткували, - вона вже більш впевнено посміхнулась, - особливо після Різдвяного балу.

Я відчула, як застарілі емоції знову спливають у мені. Я думала, що про нас ніхто не знав, що події тих днів залишились лише між нами двома. Чи може Лихтій хвалився тією ніччю перед своїми дружками? Як вони ще могли дізнатись?

— Нічого не було тоді, і нічого немає зараз, - якомога спокійніше відповіла я, відчуваючи, як щоки заливає жаром.

— Зрозуміло, - вона мені не повірила.

— Ти тому підійшла - хотіла поговорити про події десятирічної давнини? - раптово мені стало душно у будинку, і захотілось вийти назовні, або у найкращому випадку взагалі забратись подалі від цього маєтку.

— Ні, - вона у мить посерйознішала, - можеш мені не повірити, але я не хочу, щоб ти втрапила в халепу.

— Що? Яку ще халепу?

— Тобі може загрожувати тут небезпека. Не знаю, що саме станеться, але краще за все тобі бути обачною. Не відходь від Гора.

В кінці галереї почулись голоси, і Леся майже бігом відійшла від мене, не обертаючись попрямувала в іншому напрямку.