33

Стежинка, якою я прогулювалась, вела крізь сад. Музика скрипалів і тихий гамір голосів спочатку поступово зникали, але в момент, коли я вже подумала, що відхожу надто далеко в глибину території маєтку, виявилось, що доріжка плавно зробила коло, і я повертаюсь назад на місце свята.

Я вийшла до столів і музик з іншого боку й одразу зустріла занепокоєний погляд Ігоря. Щойно побачивши мене, він стрімко рушив у моєму напрямку:

— Де ти була? - він виглядав стурбованим і злим.

Першим моїм бажанням було відповісти щось різке - з якої причини він розмовляє зі мною в такому тоні? Але чомусь здалось, що він дійсно переживав за мене, а вираз злості - це рештки неприємної розмови, яка у нього щойно відбулась.

— Не кажи, що хвилювався, що зі мною щось станеться?

Його очі потеплішали, але він не встиг нічого відповісти, адже вийшов розпорядник свята і запросив всіх гостей всередину маєтку - до столу. Навколо одразу стало шумно: запрошені на свято схожими на прибій хвилями рушили до входу в будівлю.

Повз нас проходили чоловіки і жінки, перші кидали здивовано-обурені на Ігоря, другі - презирливі на мене.

Лихий цього не помічав. Він галантно запропонував мені руку. Я положила долоню на згин його ліктя, відчуваючи, як напружились мʼязи його передпліччя, коли я погодилась прийняти цей жест і торкнулась його руки.

— Мені потрібно тобі щось сказати, - прошепотіла я, наближаючись ближче до вуха Ігоря, поки ми неспішно рухались до маєтку, - дещо сталося.

— Коли ти так притискається до мене, кров надто сильно шумить у вухах, щоб я міг щось розчути, - він повернув голову до мене, і я відчула гаряче дихання у себе на скроні. Правду кажучи, на декілька секунд я навіть забула, про що хочу поговорити. А коли згадала, то момент вже було згаяно - дорогу нам заступила одна з трійці дівчат, що обговорювали мене в саду.

— Привіт, Горе! Як справи, як настрій? - її посмішка була солодкою до нудоти.

— Привіт. Який б не був, знаючи тебе, майже впевнений, що ти прийшла його спаскудити, - Лихий потягнув мене трохи вбік, намагаючись обійти «перешкоду».

Брюнетка цього не дозволила:

— Я знаю, що ти робиш. І це певною мірою благородно, але ти надто імпульсивний. Подумай ще раз, чи варто воно всього, що ти маєш, - дівчина широко посміхалась, але говорила пошепки, тому що повз нас проходили інші гості. Вочевидь, вона хотіла зберегти ілюзію світської бесіді і підкреслено виказувала доброзичливість і щирість. Єдиний раз маска зісковзнула з її обличчя, коли вона вимовила слово «воно» і мазнула по мені поглядом сповненим відразою.

— Ксюшо, дуже дякую тобі за поради, хоча не пригадую, коли я про них в тебе питав. Не знаю, чи це твоя ініціатива, чи хтось навів тебе на думку стати моєю радницею, але якщо ти дійсно в курсі усіх подій, то краще б тобі промовчати, - голос Ігоря був скоріше стомленим, ніж роздратованим, було видно, що йому явно не хочеться вести цю бесіду.

— Якщо ти натякаєш на… - дівчина все ще посміхалась, але вираз обличчя вже більше скидався на карикатуру, ніж на реальну приязнь.

Лихтій перервав її:

— Я не хочу продовжувати цю безглузду розмову. Бувай, - він підгадав зручний момент, і все ж таки обійшов брюнетку, тягнучи мене за собою. Його зуби були стиснуті, я бачила це по загостреним кутикам щелеп.

Звісно, мені хотілося дізнатись, про що була розмова, але я стримала цілком природню цікавість. Зрештою, яке мені до цього діло? Я випадкова людина і на цьому святі, і в житті Лихтія - мене не мають хвилювати ані його проблемі, ані його знайомі, ані будь що, окрім нашої домовленості.

— Не звертай на неї уваги, - мовив Ігор, коли ми вже увійшли до величезної зали, де стояли столи, розраховані, мабудь більше ніж на двісті гостей. Приміщення походило більше на місце для балу, ніж для домашнього свята.

— Мені все одно, - відповіла я і зрозуміла, що брешу.

Лихий з неясним виразом обличчя посміхнувся, знову викликаючи у мене відчуття того, що я для нього - відкрита книга, і він прекрасно знає, що я відчуваю насправді.

Поступово зала наповнилась гостями, і всі зайняли свої місця, в тому числі і ми. Офіціанти в класичних чорно-білих вбраннях снували залою, наповнюючи келихи шампанським.

— Пані та панове, ми раді вітати вас на цьому прекрасному святі, - голос ведучого долинув справа від нас, і я побачила там імпровізовану сцену, - сьогодні виповнюється сорок років з дати створення «КемікалПром». Тому я хочу запросити до слова людину, яка стояла у самих витоків цього фармацевтичного гіганту, завдяки якому все наше місто, не побоюсь цього слова, процвітає рік від року. Це Олександр Отарієвич Хетерлі.

І тільки в цей момент я нарешті зрозуміла, в чиєму домі знаходжуся. Пан Хетерлі був однією з найвідоміших персон нашого міста. Одним з пʼяти найвпливовіших бізнесменів і, мабудь, найодіознішим. Про нього ходило безліч чуток, одна іншої гірших. Для мене, людини аполітичної, що мало цікавиться місцевими скандалами і гучними справами, розмови про нього були чимось накшталт фонового шуму - начебто є, але й не заважає. Втім, зовсім нічого не знати про нього було просто неможливо.

До мене доходили чутки про звʼязки Хетерлі з наркобізнесом, проституцією, торгівлею людьми. Але останній скандал був повʼязаний з його сином, який на шаленій швидкості серед дня на своєму Шевроле Сильверадо вʼїхав у зупинку громадського транспорту, миттєво вбивши пʼятьох людей і хто зна скільки скалічивши. Він сам залишився цілим і неушкодженим, більше того, примудрився попастися на декілька камер очевидців, коли після аварії ліз у бійку з поліцейськими, що приїхали за викликом.

Історія трапилась приблизно рік тому, гучно прокотилась містом, але що сталося після, чи покарання за діяння наздогнало юнака, мені не було відомо. І щось мені підказувало, що навряд…