32

Не знаючи, що тепер маю робити, я відійшла вбік до дерев, серед яких стояв величезний вкритий білою скатертиною стіл, один з десятка подібних. Він був сервірований під фуршет, на ньому стояли чималі тарілки з різноманітними закусками, деякі з яких я бачила вперше в житті і на вид не могла навіть ідентифікувати, з яких інгредієнтів вони створені. Тарталетки з чорною ікрою, хамон з динею, канапки з білою рибою, цілі плато екзотичних фруктів, дорогоцінні сири і устриці - мала частина того з усього, чим були заставлені столи і майже все, чому я знала назви. Але їсти мені не хотілось, шлунка задавило від нервового передчуття чогось поганого. Раз від разу я кидала стурбований погляд в бік, куди пішли Ігор з Олександром.

До мене наблизився офіціант з келихами на підносі. Я підхопила один з них, вочевидь з шампанським, але не тому що хотіла випити, тільки для того, щоб чимось зайняти руки, а не стояти, від нервів ламаючи застібку на сумочці.

— Вона мабудь не сповна розуму, якщо так відкрито прийшла з ним сюди, - почула я гучний шепіт позаду себе. Озирнувшись я побачила трьох молодих жінок, приблизно мого віку або трохи старших, що не намагаючись це приховати, дивились прямо на мене. Дві з них були брюнетками і лише одна білявкою, що до того ж здалась мені знайомою. Але я відкинула цю думку - навряд чи в цьому товаристві може знайти хтось, кого я знаю. Молодиці побачили мій здивований погляд, але їх це зовсім не стурбувало. Очевидно, що й фраза була сказана пошепки тільки заради хоч якоїсь пристойності, щоб не кричати в спину, але адресувалась саме мені.

— Ти завжди надто скоро судиш про людей, - заперечила одна дівчина іншій, - можливо вона - просто ескорт, - вона не соромлячись того, що я все чую, гигикнула і зробила ковток зі свого бокалу.

Відчуваючи, що червонію від гніву, я відвернулась від них і знову подивилась у напрямку будинку, де зник Лихтій.

— Ні, для ескорту вона надто бідно вдягнута, - це був знов перший голос. Незнайомки захихотіли, хоча жарт був, чесно кажучи, сумнівний.

— Я завжди думала, що у Гора кращий смак…

«Гора»? Це точно про Лихтія. Але чогось мене сіпнуло від цього прізвиська. З чого б це? Хіба мені не має бути все одно?

— А ви бачили це волосся? Воно, напевне, ніколи не бачило нормального догляду.

Звісно, мені було неприємно все це чути, але я навчилась з подібним справлятись ще у школі. Тому я просто зробила вигляд, що мені цікаво пройтись територією і роздивитись, що тут є і де, й відійшла від них подалі, поки їх обговорення від волосся не перейшло на інші частини мого тіла, які стовідсотково їм теж не сподобаються.

На щастя, я дуже скоро побачила те, що мене дійсно привабило - квартет скрипалів, що розмістився за поворотом доріжки глибше у саду. Я почула їхню гру тільки ми завітали, але гадки не мала, що це жива музика, я припустила, що це аудіозапис, що грає з динаміків, але помилилась.

Я підійшла ближче до музикантів і зупинилась, насолоджуючись гармонійним звучанням чотирьох інструментів. Грали Вівальді, але я не могла б сказати, що саме, адже розбиралася в музиці достатньо посередньо, на відміну від живопису. Повз мене ходило багато людей, що прогулювались доріжками від столу до столу, спілкувались і, коли зі мною поруч не було Ігоря, не звертали на мене жодної уваги.

Йшов час, а Лихий так і не повертався. За моїм внутрішнім годинником пройшло не менш ніж пів години. Я вже допила шампанське і окинула поглядом простір поряд з собою в пошуках місця, куди можна поставити порожній бокал, аж раптом побачила чоловіка, що надто зосереджено дивиться на мене. Він стояв в тіні дерева, закритий від всіх лапатими гілками. Коли він зрозумів, що я бачу його, він приклав вказівний палець до губ у відомому жесті, яким показують, що треба мовчати. Потім потягнувся до внутрішньої кишені піджаку і витяг звідти щось маленьке, схоже на пальчикову батарейку за розміром. Так, щоб бачила тільки я він положив цей предмет у клумбу, що стояла поруч і беззвучно промовив щось губами. Я не зрозуміла і тільки нахмурилась.

Що це за шпигунські ігри? І чому я опинилась в їх епіцентрі?

Чоловік опустив погляд на предмет, а потім перевів очі кудись мені за спину. Я прослідкувала за напрямком його погляду, але нічого там не побачила, тому знову повернулась до нього. Але під деревом вже не було нікого.

І що я мала робити?

Очевидно, що цей чоловік хотів, щоб я бачила, куди він ховає предмет. Навіщо? Я маю його забрати? Для чого?

І що мені тепер робити? Забрати «посилку» чи може бути там щось небезпечне?

Поки свідомість губилася у незліченній кількості питань без відповіді, ноги самі понесли мене до клумби біля дерева.

Я спробувала зробити це невимушено, так, щоб ніхто не здогадався, що у мене є якась інша мета, крім безглуздого вештання садом. Втім, моя особо і без того нікого не цікавила.

У клумбі на мене чекала флешка, яку я схопила і не особливо розглядаючи засунула у клатч. Після чого продовжила свій рух стежинкою, сподіваючись, що виглядаю так, наче нічого не сталося.

Я вирішила, що при першій нагоді розкажу про цю шпигунську пригоду Лихтієві. Можливо «передачка» призначена саме йому - бо іншого логічного пояснення я не маю. А якщо ні, то я завжди зможу викинути її. Я й гадки не мала, що через мою необачність зовсім скоро я і Лихий потрапимо в халепу.