31

Підкоряючись впевненим рухам Лихтія, що все ще притримувався мене за талію і тим самим направляли, я пішла вперед, роздивляючись все навкруги. Задній двір цього маєтку був розміром з центральну площу невеличкого міста. Серед садових дерев і столиків з закусками і питтям переміщались гості заходу, спілкуючись, утворюючи стихійні групи, які час від часу розпадались, щоб майже в ту саму мить утворились нові комбінації співрозмовників.

Мені було ясно, що всі ці люди чудово знають одне одного, а я знову відчула себе білою вороною, що залетіла не до своєї зграї. Працюючи в галереї і організовуючи різноманітні мистецькі «збіговиська», навіть звичайнісінькі виставки, я завжди могла майже зі стовідсотковою впевненістю сказати, хто з присутніх - представник нашої внутрішньої художньої арт-тусовки, а хто опинився на заході випадково. І справа не в тому, що в нашому хоча і достатньо великому, але все ж таки не багатомільйонному місті, за роки роботи галеристкою я знала майже всіх художників, митців і фахівців, що з цією сферою повʼязані, а тому що люди не нашого кола різко контрастували зі «своїми»: інколи виглядом, часом поведінкою, але частіше - чимось невловимим, що як лакмусовий папірець видавало людину в тому, що вона не має відношення до мистецтва.

Також, наприклад, був у мене один знайомий, який походом до моєї галереї перевіряв своїх нових подружок - хто як себе поведе: чи буде дівчині непоказно цікаво, чи зможе підтримати бесіду про певний мистецький напрямок, чи поведеться зарозуміло і чванливо, чи виставить себе дурепою тощо.

От і зараз я зловила себе на думці, що Лихий і мені влаштував певну перевірку. Але що він перевіряє і головне - навіщо?

Тим часом, поки я роздивлялась усе навкруги і роздумувала про своє становище, яке великою мірою нагадувало мені обставини, в яких перебуває маріонетка, що має коритись ляльководу, ми з Ігорем підійшли до групи чоловіків, яка була найбільшою. При нашому наближення це коло розійшлось, всі учасники розмови замовкли і озирнулись на нас, хоча я ще декілька секунд назад чула, як вони сміялись з якогось жарту. Якщо під час нашого руху двором я просто ловила на собі інколи здивовані, інколи відверто неприязні погляди, то тепер атмосфера, яка нас зустріла, була майже крижаною.

Повисла пауза в дусі американських вестернів, коли двоє крутих хлопців, один з яких найчастіше шериф, а другий - розбійник, за голову якого дають декілька сотень доларів, стоять серед спорожнілої вулиці на сході сонця і ось-ось висмикнуть револьвери і поцілять одне в одного.

— Горчику, синку, - невисокий чоловік з густою чорною бородою і вусами, що стояв в центрі групи, нарешті перервав мовчання, що затягнулось, розтуляючи рота у білозубій посмішці і розкриваючи руки, наче крила, для обіймів, - а я вже, грішним ділом, подумав, що ти сьогодні не прийдеш, - він міцно і з веселим похлопуванням обійняв Ігоря, відсторонився, тримаючи його за плечі і розглядаючи його обличчя, наче вони не бачились довгі роки. Його обличчя грало фарбами привітності, але темно-карі, майже чорні очі дивились серйозно, майже грізно.

— Як я міг? - у відповідь Лихий розтягнув губи у награній усмішці, більше вишкірився, ніж посміхнувся, - Олександре Отарієвичу, ви ж знаєте моє до вас ставлення, я не можу вас розчарувати.

— Знаю, Горчику, знаю, - все ще широко посміхаючись чоловік несподівано перевів очі на мене, - а це у нас хто? Познайом нас! - і не даючи змоги Лихтієві вставити бодай слово, протягнув мені руки і представився, - Олександр, батько Ліліт, - він дивився на мене уважно і невідривно, наче намагався вловити найменший відтінок емоцій чи виразів обличчя.

Зрозуміло, я здогадалась, що він представився таким чином не просто так, вочевидь, я мала знати його доньку, якщо прийшла на це свято. Можливо, воно було саме на її честь. Але я не знала її, тому вирішила пожартувати:

— Цікаво, я думала, що Ліліт сотворив Господь, тепер буду знати, що це були ви, - знов повисла пауза, під час якої я встигла пошкодувати про свою безглузду відсилку до апокріфічної легенди про начебто першу жінку Адама, але несподівано Олександр розсміявся. Інші чоловіки, які стояли поряд і теж чули розмову, теж підхопили сміх.

— А вона дотепна, - зі схожою на щиру посмішкою проговорив чоловік, який, як я здогадалась, вочевидь був хазяїном цього маєтку і заходу, - то як вас звати?

— Аліса.

— Що ж, Алісо, почувайте себе тут як вдома. Доречі, чи давно ви знаєте Ігоря? - Олександр говорив мʼяко, але, звісно, він був з тих людей, що не говорять чогось дарма. От і його питання мало мету.

Лихий хотів відповісти замість мене, але хазяїн зупинив його владним рухом людини, яка звикла, що їй у всьому підкоряються.

Я розуміла, що мої відповіді можуть значити багато, тому обрала найпростіший шлях - говорити правду, бо у брехні легко можна заблукати.

— Власне кажучи, ми знаємо одне одного зі школи.

Олександр мовчав, наче підштовхуючи мене до того, щоб я розповіла більше інформації, адже багато людей сприймають мовчання за незручність, тому прагнуть заповнити паузу, чим вибовтують більше, ніж збирались. Але не я.

— Цікаво, - Олександр зрозумів, що я більше нічого не скажу, тому перевів погляд на Ігоря, - поговоримо наодинці? - і знову не чекаючи на відповідь, адже навряд чи хтось смів йому заперечувати, особливо на його території, звернувся до мене, - вкраду його у вас на декілька хвилин, а ви, Алісо, тим часом насолоджуйтесь напоями і закусками.

Він розвернувся і пішов в напрямку будинку. Лихтій повернувся до мене, провів рукою по моїй щоці:

— Не бійся, я скоро повернусь, - сказав він тихо і пішов слідом за господарем. А я і не боялась, поки він це не сказав…