30

Мене майже підкинуло на ліжку - з гучним напів видихом, напів зойком я прокинулась. Серце калатало, як навіжене, і я не менш ніж хвилину не могла прийти до тями та усвідомити, де я знаходжусь, і що відбувається.

Сон був настільки реалістичним, що я все ще майже відчувала доторки чоловіків до своєї шкіри, але без сумніву мені все це тільки наснилося.

Я обхопила долонями щоки - вони палали, принаймні за відчуттям.

Господи, що це було? Як взагалі такі видіння могли сформуватись в моїй голові?

Коли серцебиття прийшло до норми, я нарешті змогла сконцентруватися на зовнішній обстановці - на дворі був вже світовий день. Через не щільно закриті штори било сонячне світло. Ігоря не було. Також не було схоже, що він взагалі повертався з тих пір, як пішов.

Я відкинулась на подушки і деякий час просто лежала, намагаючись упорядкувати в своїй голові все, що відбувалося останнім часом. Знову і знову в моїй уяві спливали моменти нічного сну, і я стискала скроні пальцями, щоб позбутися навʼязливих картинок. Врешті решт я зрозуміла, що потрібно щось робити, аби не думати про все це.

Я визирнуло за двері кімнати - там панувала тиша. Здавалось, що в усьому маєтку немає жодної живої душі, крім мене.

Почуваючись ніяково, адже знаходитись самою в чужому будинку мені було некомфортно, я все ж таки вирішила вийти з кімнати і пройти до кухні - зробити собі чаю чи кави і нарешті вирішити справи по роботі. Прості дії: поставити чайник, знайти, в якій з шафок заховався цукор, чи є в холодильнику молоко або вершки - все це, відволікало від думок і згадок про сон, що наснився і був таким матеріальним. Але варто було присісти і зробити ковток ранкового напою, як картинки, що збентежили мою уяву вночі, повернулись знову.

Невже я тепер не зможу бути сама з собою наодинці, щоб не збуджуватись від власних думок?

Розмова з заступницею, що вчора була раптово змушена працювати без мене, теж відволікла. Насправді, моя присутність в галереї зовсім не потребувалась, адже на сьогодні і навіть на найближчий час не було заплановано жодного масштабного проекту, тільки повсякденні звичайні справи. Але такого, щоб я не прийшла на роботу, не попередивши заздалегідь про відсутність, ще не було. Тож мені довелось прикласти зусиль, аби заспокоїти підлеглу і запевнити, що зі мною все в порядку.

Ми обсудили декілька робочих моментів, я домовилась, що найближчий тиждень точно не зʼявлюсь в галереї, і на цьому ми попрощались. Чому тиждень? Чесно кажучи, я сподівалась, що за цей час встигну розібратись з Лихтієм, щонайменше - домовитись, що все ж таки буду відвідувати робоче місце, а як максимум моє життя все ж таки повернеться у звичну колію.

Я допила каву, відповіла на робочі електронні листи, зателефонувала чоловікові, але безрезультатно - він не брав трубку. Десь за годину я зголодніла і приготувала собі скромний сніданок з того, що перше попало під руку у холодильнику. На цьому всі справи, які я могла зробити, закінчились, і я відчула щось подібне до збентеження - чи все впорядку з Ігорем, чому він не повертається? Чи ця нічна проблема не переросла у щось більше?

Подумавши про це, я відчула гострі докори сумління - чому я думаю про Лихтія, а не про те, що з Павлом? Адже я не знаю, що сталося з ним вчора після стрілянини у домі, куди його відвезли Ігореві посіпаки, чи не заподіяли йому шкоди.

Це розірвало мені серце - я завжди вважала себе добропорядною людиною, але варто було Лихому увірватись в моє життя, і усі чесноти якимось чином випарувалися. Я ходжу гола перед ледь знайомим чоловіком, сплю з ним у ліжку, постійно думаю про нього, але що найгірше - я реально за нього переживаю, забуваючи про того, з ким провела останні роки!

Мені неодмінно потрібно тікати з цього дому - подалі від Лихтія! Інакше - пропаду.

Декілька годин я ходила будинком, не маючи змоги знайти собі місце, тонучи у вирі думок про те, як вирватись з цього замкненого кола обовʼязків, почуттів, емоцій і сумнівів. Мій цілком раціональний розум твердив мені про те, що насправді контракт, який ми уклали з Лихим, простий, і виконати його умови, не зрадивши чоловікові - простіше за просте. Все так. Якби не одне «але»: чим більше часу я проводжу з Ігорем, тим більше усе логічне і правильне відходить на задній план. Місце розуму займає тіло, що прагне єдності з цим чарівним негідником. Серце говорить голосніше за всі доводи свідомості.

Я вже майже вирішила, що правильним буде все ж таки продати все майно, взяти кредити у всіх банках, що доступні, а також - в борг у знайомих, які не вимагатимуть таких навіжених умов, як Лихтій - і розплатитися з ним. Я вже геть готова була вийти за двері будинку і більше сюди не повертатись, як на порозі зʼявився сам Лихий.

Вхидні двері розкрилися з гуркотом, наче їх штовхнули стінобитною зброєю. Я почула це навіть зі спальні, де як раз стояла біля вікна, дивлячись на той чи то сарайчик чи то будиночок садівника, в якому вчора ми з Лихтієм пригадали наш різдвяний шкільний вечір. Через хвилину він вже стояв на порозі кімнати.

Він виглядав стомленим і розлюченим, я майже бачила, як в його очах клекоче вогонь. Він дивився на мене поглядом важким і грізним:

— Ти все ще тут. Дивно. Я чогось думав, що втечеш, - Ігор з гірким виразом серйозно дивився на мене.

— Як бачиш, ти помилився, - відповіла я наскільки могла байдуже, але внутрішньо знову дивуючись, як добре він мене знає, наче насправді читає думки.

— Вперше в житті радий своїй помилці, - він усміхнувся, але це виглядало натягнуто.

— Щось сталося? - разючої зміни настрою і поведінки Лихого складно було не помітити.

— Так. Але тебе це не стосується, - він прикрив очі у виразі втоми, - у тебе є дві години на збори. Ми поїдемо в гості. Ти маєш виглядати шикарно.

Ігор сказав це і зник за дверима ванної кімнати.

Через три години Ігор і я переступили поріг розкішного маєтку десь в пʼятнадцяти кілометрах від міста. Власне, це місце дуже складно було назвати домівкою, скоріше це був справжній замок, поряд з яким навіть дім Лихтія виглядав більш ніж скромно.