21

— Алісо… - голос Ігоря захрип і урвався. Він дивився на мене, як спраглий подорожній дивиться на джерело з криштально-прозорою водою.

Я не просто бачила, я майже фізично відчувала його бажання - як ніби його погляд міг стати матеріальним і нині пестив мене, торкався моєї шкіри, цілував і гладив.

Я дивилась в його очі і намагалась не замислюватись про те, що я роблю, а головне - чому. А ще я не розуміла, чому Лихий вагається, адже він не поспішав наближатись до мене, виглядав так, наче вирішує якусь складну задачу. Можливо, він роздумував, чи піти на цей крок і переспати зі мною, чи ні? Але, якщо так, то чому він сумнівався?

Мені захотілося надати чоловікові рішучості, тож я вигнулась назустріч йому, провела рукою від коліна до талії, до грудей і шиї, обмальовуючи лінії тіла, поманила його до себе рухом вказівного пальця.

Цей невеликий жест, наче зірвав запобіжника, бо Ігор стрімко наблизився до мене, навис скелею, опираючись однією рукою на спинку дивану, змушуючи мене відкинутись на подушки.

— Зробиш так ще раз, і я не зможу втриматись, - прошепотів він.

— Ти і не маєш, - я потяглася до його ременю.

В моїй уяві вже танцювали картинки одна хтивіша за іншу про те, що я побачу, коли врешті решт впораюсь із застібкою, але  ледь мені вдалося розстібнути ґудзика позаду нас хтось голосно кхекнув:

— Ігоре Олександровичу, кхе-кхе, мені повідомили, що вам необхідна екстрена медична допомога. Чи мені почекати?

Я визирнула з-за тулуба Лихтія і побачила чоловіка років тридцяти в окулярах і з валізкою. О Боже! Не знаю, що в цей момент злякало мене більше - чи те, що я була абсолютно оголеною перед незнайомцем чи те, що через свою дурість, сфокусувавшись тільки на власних емоціях, я зовсім забула, що Лихий поранений. Заради виправдання можу сказати лише те, що Ігор, здається, і сам навряд чи звертав увагу, що в нього з руки тече кров.

— Почекати, - з крижаним спокоєм відповів він, навіть не обертаючи голови, а спопеляючи поглядом мене, - бажано, в сусідній кімнаті, - додав він, коли лікар (а це безсумнівно був саме він) залишився стояти і дивитись на нас.

— Слухаюсь, - з сарказмом, що дуже погано виходило приховувати, відповів той і нарешті вийшов.

Як тільки ми залишились одні, я вислизнула з-під Ігоря і побігла до своєї сукні, притисла до себе і не обертаючись, не витрачаючи час на вдівання, скоріше попрямувала геть, бо нарешті мене догнало відчуття сорому, яке невідомо де тинялось останні десять хвилин.

— Коли мене підлатають, ми продовжимо з того місця, де зупинились, - почула я навздогін, від чого щоки мої запалали.

Я майже летіла будинком до рятівних стін спальні. Хотілось замкнутися там, заховатись під ковдру, накрити голову подушкою і не виходити принаймні місяць. Що на мене найшло? Невже слова Павліка так сильно подіяли? Не мала змоги довести йому, що я не шльондра і не потаскуха, і вирішила підтвердити протилежне?

Це все Лихтій! Через нього мені зносить дах. Лише один день в його присутності, і я веду себе як збуджена кішка навесні. І куди подівся той план триматись від нього якнайдалі?

Нарешті я влетіла до спальні, хлопнула дверима, притислась до них спиною, наче за мною хтось гнався і міг зараз в ці двері вломитись.

І що тепер робити? Як дивитись в очі Лихому? І головне - як відмотати все назад? Вдати, що нічого не було? Як? Якщо попереду ще вечір і ціла ніч, яку ми маємо провести в одному ліжку.

Я сповзла по дверях униз, закриваючи обличчя руками - як одним вчинком можна все так переплутати?

Де поділась врівноважена розумна і поміркована Аліса? Чому я знову відчуваю себе стурбованим підлітком?

Не знаю, скільки я так просиділа, але врешті це стало незручним і я підвелась, побачила, що біля ліжка стоять пакунки з моїми речима, що, вочевидь, привезли люди Лихтія з мого будинку. Зверху лежав мій телефон. Розряджений. Зарядний пристрій теж був поряд, але вмикати телефон було страшно - я очікувала побачити там сотню пропущених викликів від невдоволених клієнтів, занепокоєних підлеглих з галереї (адже я ніколи раніше на пропускала робочих днів без попередження) чи колег з чимось екстреним.

В найкращому стилі Скарлет ОʼХара я вирішила подумати про роботу завтра і пішла в душ - гаряча вода завжди допомагала мені привести думки у порядок. Під живильними струменями вдавалося знайти вихід з будь-якої ситуації. Втім, такої халепи, в якій я перебувала зараз, у мене ще ніколи не було…

У Лихтія була величезна ванна кімната з тропічним душем, вмонтованим в стелю, під яким можна було б навіть танцювати, але все ще не вийти за межі водяних потоків - саме те, чого потребували мої тіло і душа.

Від гарячої води утворилась пара і кімната швидко наповнилась подобою туману. Я стояла під струменями з закритими очима і намагалась очистити розум - така собі імпровізована медитація. І мені вона майже вдалась, але в момент, коли мій «дзен» був безмаль досягнутий, коли в голові практично сформувався план дії, я почула, як клацнув замок на дверях.

Крізь скляну стіну душу і пару я розгледіла Ігоря. Він був без сорочки, ліва рука в бинтах і повʼязці.

Наші погляди зустрілись крізь скло - я бачила несамовите бажання в його чорних очах, і відчула, що все всередені стискається тільки від його присутності поряд.