20

Ця тиша злякала мене більше, ніж гамір, адже за ним можна було якось орієнтуватись, що відбувається. Тепер у безголоссі в голову лізли думки, одна страшніша за іншу: там когось вбили, і тепер в будинку небіжчик або декілька, а відповідати за все буде Лихтій, адже це його територія; чи це сам Ігор когось вбив або поранив і тепер сяде до вʼязниці; чи, ще гірше, він сам поранений або вбитий!

Не думаючи про те, чи можу я бути в небезпеці, якщо вийду на вулицю, я просто відчинила двері. В обличчя вдарило сонячне світло. Через романтично-вечірню атмосферу, що панувала всередині комірчини, я встигла забути, що на вулиці все ще день. Не витрачаючи часу на те, щоб очі звикли до освітлення, що змінилось, я побігла до будинку, намагаючись не гримати підборами.

Ледь зайшовши всередину я нарешті почула голоси, один з яких мені здався схожим на Лихтієвий. Серце забилось від радості, і я черговий раз здивувалась самій собі - не очікувала, що буду настільки за нього переживати!

Я пішла на звук і дуже швидко вийшла до зали, звідки лунала розмова. Килими в коридорах заглушили стукіт моїх кроків, тому я зʼявилась непоміченою, принаймні для Лихого, який стояв спиною для мене. Навпроти нього стояло шестеро чоловіків - чи то охоронців, чи то бандитів. Можливо, хтось з них був тим, хто вчора привіз мене сюди, але я не впізнала жодного. Вони, звісно, побачили мою появу, але нічим цього не видали - уся їхня увага була прикута до Ігоря, який злим тихим, а від того страшним, голосом їхрозпікав.

Якщо впустити всю обсценну лексику, то сенс монологу зводився до того, що підлеглі Лихтія прогледіли, як до будинку забрався сторонній.

Дійсно, коли я звернула увагу на шістку секʼюріті, то побачила, що у них під ногами валяється людина, більше схожа на мішок з картоплею, бо не було нормально видно а ні голови, а ні кінцівок, тільки скручену спину. Спершу з жахом і відчаєм я подумала, що незнайомець мертвий, але потім він застогнав і поворушився, чим заслугував несильного стусана ногою від одного з Лихтієвих посіпак.

Ігор на перший погляд здавався цілком у нормі, бо міцно стояв на ногах і лаявся виразно і багатослівно. Але раптом я помітила, що його ліва рука висить, наче не справжня, і з неї щось стікає на підлогу.

Я бачила червоні краплі крові наче у заповільненій зйомці, а до розуму все ще не доходило значення цього образу.

Я скрикнула і кинулася до нього, обхопила руками, наче йому все ще загрожувала небезпека, а я могла якимось чином їй завадити:

— Ігоре!

Я відчула, як його рука гладить мене по голові, заспокоюючи:

— Я ж просив не виходити, - ніби то дорікнув він, але голос одразу став теплим.

— Що тут сталося? Що з рукою? Негайно треба до лікаря!

— Не переживай. Лікар буде тут через декілька хвилин. Іди у спальню. Я з усім тут розберусь і прийду до тебе.

Я хотіла заперечити, запропонувати свою допомогу або зробити хоч щось, бо уявити, що я повинна буду сидіти одна і чекати чогось після того, як в будинку тільки що відбулась перестрілка, я не могла. Але мене перервав чоловічий голос:

— Шльондра!

Лихий в одну мить зірвався зі свого місця, і через секунду вже тримав того, хто щойно лежав на підлозі, за шию, піднявши над землею здоровою рукою.

— Закрий пельку, мразото! - не сказав, прогарчав Ігор, стряхуючи того, кого я прийняла за мішок з картоплею. Він розтиснув пальці, і людина, не ладна стояти на ногах, знов рухнула на землю.

— Павліку? - я не могла повірити в те, що бачу. Це дійсно був мій чоловік.

— Павліку, Павліку, - перекривив він язиком, що ледь ворушився в роті, - мало ж тобі знадобилось часу, щоб забути власного чоловіка і стати потаскухою.

Лихий з виразом ненависті на обличчі вихопив пістолета в одного зі своїх охоронців і, ставши на одне коліно поряд з Павлом, притис дуло до його лоба:

— Я сказав, стули свого писка, гнідо.

— Стій, Ігоре, - я кинулась вперед, падаючи навколішки коло них обох, - хіба ти не бачиш, що він не розуміє, що верзе?

Мій чоловік був не просто пʼяний, а несповна розуму від кількості випитого. Його очі блукали, без змоги сфокусуватись на якомусь одному обʼєкті, губи розтягнулись в химерній  усмішці, руки, як ватяні, втратили координацію, і він безглуздо їми розмахував.

Мені знов здалось, що я потрапила в якийсь божевільний сон, тому що все це не могло бути правдою. Павлік на підлозі, Ігор зі зброєю і шість абсолютно непорушних громил, які дивляться на все так, ніби це звична ситуація у їх житті. Сюр.

— Я верзу те, що бачу! - мій чоловік, здається, навіть не усвідомлював загрози, що її складали Лихтій і пістолет, - я прийшов її рятувати, а вона…

Не даючи йому змоги договорити речення і нагородити мене ще якимсь гидким епітетом, Лихий розвернув руку і майже без замаху вдарив Павла по голові прикладом. Той впав на підлогу, вмить втративши свідомість.

— Єдиний від кого Алісу треба рятувати, це від тебе, - з огидою проговорив Ігор і піднявся, - приберіть це сміття з мого будинку.

Хвилина - і в кімнаті залишились тільки Лихтій і я.

— Занадто багато подій як для однієї доби, правда? - він протягнув мені руку, щоб допомогти встати. З його руки все ще повільно текла кров.

Я підвелась. В голові гуділо від думок, в серці - від почуттів.

Не повністю віддаючи собі звіту про те, що роблю, я потяглася до блискавки сукні і одним рухом розстібнула її. Ще два рухи - і синій шовк впав до моїх ніг.

Я побачила, як в очах Лихтія запалюється чорне полумʼя.

Пара секунд - і на підлогу полетів мій бюстгальтер. Ще мить, дві, три - і я вже стояла повністю оголена перед чужим чоловіком.

— Що. Ти. Робиш? - він дивився на мене так, як голодний тигр дивиться на лань з поламаною ногою, так, ніби вже відчував смак у себе на вустах.

— Ти ж хочеш цього? - я рушила вглиб кімнати, де стояли крісла і диван, поманила за собою Ігоря.

— Ти навіть не уявляєш…