16

— Напиши, що тобі необхідно, - Ігор поглядом вказав на блокнот і ручку, що лежали на столі, а сам спритно виставив на стіл дві тарілки, блюдо з оладками, сметану і джем, - чай чи каву?

— Нічого.

— Фреш? В мене є декілька апельсинів…

— Ні, мені не потрібно нічого з дому. Я хочу просто повернутись до чоловіка. Ти ж не можеш не розуміти, що я не хочу бути тут? - я дійсно не хотіла, адже це була надто велика спокуса - бути поруч з Лихим. Я не бачила його багато років, і це створювало ілюзію, що і не хотіла. Його присутність стирала це фальшиве почуття, оголюючи те, що він був моїм першим - та чи не єдиним справжнім? - коханням.

Чи любила я Павліка? Так! Але це було не те. Скоріше симпатія, що переросла у звичку, захоплення його талантом, вдячність і купа моїх сил, що були в нього вкладені. Любов. Але не кохання. Не це болюче і відновлююче, потужне і легке, як сонячний промінь, почуття, що саме ця людина створена для тебе, як і ти для неї.

— Але ти не можеш, - він награно потис плечима. Лихий явно мав грайливий настрій і хотів би або обмінятись гостротами, або бентежити мене своїми натяками. Я ж таких намірів не мала. Мені хотілося поговорити максимально прямо, без жодних недомовок.

— Але ти можеш. Просто відпусти мене. Ми зробимо вигляд, що всього цього не було. Знову заблукаємо в міських хащах, і забудемо одне про одного.

— Чому ти думаєш, що я можу тебе забути? - він обпер лікті об стіл, від чого мʼязи на його руках промалювалися і стали виразнішими. Я з зусиллям відвела від них погляд.

— Адже вже якось забув.

— У тебе помилкові відомості, - він дивився на мене рівно і прямо, без посмішки, не допускаючи жодного шансу, що хитрує чи прикрашає дійсність.

— Чи не хочеш ти сказати, що…

— Я сказав те, що я сказав. Розумій, як вважаєш за потрібне.

Як можна було зрозуміти цю фразу? Що він не забував мене? Що думав про мене? Що в нього залишились почуття? Втім, які почуття? Чи взагалі вони в нього хоч колись були? Чи він просто скористався мною тоді?

Поки я знову пірнула в глибину протиріч своїх думок, Ігор незворушно положив собі оладки, вимастив їх джемом, облизав ложку, пильно дивлячись мені у вічі.

Боже мій! Як це витримати? Треба тікати звідси і якнайшвидше!

— Так що? - я спробувала повернутись до теми, що мене турбувала найбільше.

— Що? - він з виразом задоволення на обличчі відкусив шматок оладка.

— Відпусти мене. Тобі ж це нічого не вартує. Адже Павлік не вкрав в тебе ці гроші. Їх і не було взагалі. Просто фішки в казино. Муляж. Імітація.

— Я правильно розумію, що ти хочеш, щоб я пробачив борг?

Так. Чесно кажучи, саме цього я і хотіла. Але промовити це було надто самовпевнено.

— Ти, певно, не розумієш, в якому світі я живу, в яких колах обертаюсь. Це не той вимір мистецтва, живопису, творіння, до якого ти звикла, де обговорюють ідеї і концепції, де шукають підтексти і метафори, пропагують кращий світ, благородний, чесний, сповнений гідності. Це місце, де може вижити тільки найсильніший, точніше - найжорстокіший. Воно дуже просте - або ти, або тебе. Це про дії і їх результати. В моєму світі, все має наслідки. Пробачення боргу - особливо, - Лихий говорив про це спокійно, між ділом, ніби оладки його цікавили набагато більше, ніж те, про що йшла мова. Він не намагався мене здивувати, ошелешити чи налякати, просто констатував.

— Про це ніхто не дізнається, - прошепотіла я, але Ігор заперечив:

— Повір, що про це вже знають. І знаєш, чому? Тому що твій прекрасний чоловік вчора вирішив зʼясовувати відносини зі мною привселюдно. Він знайшов мене вдень в ресторані, де я обідав, і влаштував концерт. Пʼяний, як чіп, кричав про те, який він видатний, що йому варто взяти у руки пензля і одним рухом вийде шедевр, який коштуватиме більш як триста тисяч. Що я і мені подібні - бруд під його ногами. Як вважаєш, це можна пробачити?

— Він не міг…

— Якщо я відпущу тебе, то це не зрозуміє ніхто. І перші за всіх - мої люди. Розірвуть мене, як шакали. Бо, якщо я не можу забрати своє у такого слимака, як твій чоловік, то я не можу нічого. Це ознака слабкості.

— Він не слимак…

— Алісо! - Ігор лише трохи підвищив голос, але все всередині мене стислось, - вчора, я зробив для нього більше, ніж він заслуговує, коли висунув тобі пропозицію, на яку ти, доречі, погодилась. Знаєш, як я мав вчинити? Треба було позбавити вас усього майна, викинути на вулицю тебе, а його роздерти на шмаття. А після того, як пройде належний час тобі погорювати і побути у траурі за чоловіком, що спочив зарано, можна було зʼявитись, як лицар, повернути тобі будинок, галерею, купити червоний Порше…

— Я б не погодилась.

— Історія не має умовного способу, то ж не будемо припускати. До того ж зворотнього шляху немає. Наш «контракт» підписаний при свідках. Нехай, я виглядаю навіженим - проміняти триста кусків на дівчину - але це в нашому колі зрозуміють. Самцям властиво шаленіти через самочок. А от якщо я відпущу тебе - ні. Їж, поки зовсім не охололо, - Ігор відправив до рота оладка, не розрізаючи.

Я мовчала. Безглуздо сперечатись, коли все розібрано по фактах.

Деякий час Лихтій їв у тиші. Я б і хотіла скласти йому компанію, та шматок не ліз у горло.

Але неочікувано чоловік відклав вилку, відкинувся на спинку стільця:

— Втім, знаєш, у тебе все ж таки є вибір. Адже найменше, що я хочу, це щоб ти відчувала себе полонянкою, заручницею чи жертвою. Я дозволяю тобі піти і не платити борг - ані тобі, ані твоєму хробакові. Можна прямо зараз, адже тепер ти маєш повне уявлення про наслідки, які будуть у цього рішення. Якщо я тобі байдужий настільки, наскільки ти це демонструєш, то ти вільна іти хоч цієї миті. Навіть цікаво, чи зможу я розібратись з цим…

Він піднявся з-за столу і вийшов.