13

Тільки ми торкнулись одне одного, як він відпустив Павліка, просто відкинув від себе, як брудну ганчірку. Але наші руки все ще були з’єднані, тому я швидко проговорила:

— У мене є умова розірвання цієї домовленості!

Ігор здивовано підняв брів, але заперечувати не став.

— Якщо ти торкнешься мене без мого усного дозволу, це означатиме завершення контракту: борг вважатиметься оплаченим, я буду вільна піти.

— Добре. Це буду навіть цікавіше.

Я вирвала свою руку з Ігоревої долоні і повернула до виходу. Але дорогу мені перегородили посіпаки, які так само непорушними валунами стояли в кінці кімнати.

— І куди ти зібралась? Дія нашої домовленості розпочалась прямо зараз, - Лихтій навіть не намагався приховати свого торжества.

— Мені потрібно взяти свої речі, одяг, телефон хоча б… До того ж мені завтра на роботу.

— На роботі у тебе з завтрашнього дня відпустка. Виріши це сама, інакше вирішу я своїми методами, які тобі скоріше за все не сподобаються. Щодо речей - напишеш список, і мої люди усе тобі привезуть.

— Копирсатимуться в моїй білизні? Оце вже ні.

— Напиши те, що дійсно важливе - гаджети, документи чи інше, решту купимо тобі завтра. А нині нас чекає наша перша ніч, - він зробив рух, наче хоче обійняти мене за талію, але в останній момент, коли його рука вже була в декількох сантиметрах від мене, опам’ятався, - безконтактна, авжеж. Ходім.

Мабудь, я мала б відчути полегшення: чоловік і майно в безпеці. Місяць життя поза домівкою з людиною, яка точно - а я вже була в цьому майже впевнена - не збирається заподіювати мені шкоду, не така велика платня, яка б могла бути, опинись на місті Ігоря хтось інший. І навіть якщо він не стримає свого слова, захоче взяти мене силою - чи буде це настільки вже жахливо? Пам‘ятаючи нашу першу і останню ніч разом - скоріше, навпаки.

Але й прийняти те, що я поза власним бажанням і навіть не зі своєї вини опинилась у подібних обставинах, було важко. Чому я маю розгрібати лайно, що залишив мій чоловік? Тим більше, коли він не буде робити нічого!? Навіть слова не скаже проти?

І так було постійно: я плачу по рахунках, а він «творить» у майстерні; я заробляю гроші, і він - «чекає натхнення»; я - працюю, роблю вдома ремонт, шукаю клієнтів, вирішую проблеми, налагоджую побут, а він - «шукає себе справжнього», я - і прачка, і повар, і прибиральниця, і майстер, і сантехнік, і столяр, і сам собі чоловік, а він - «невизнаний митець, що знаходиться у кризі».

І я розуміла це, бо кохала, бо дійсно вважала його талановитим чи навіть геніальним. Тому що вірила, що в насправді визначний момент, він захистить мене. Думала, що в нашому звичайному житті, у нього просто немає шансу розкритись з цього боку. І ось. Маю те, що маю.

Мені стало так боляче, як, можливо, було тільки один раз в житті - в ту десятирічної давності ніч. Я знову відчула себе зрадженою, одинокою, нікому не потрібною, такою, що змушена все вирішувати сама, не маючи змоги опертись о чиєсь плече.

Останнє, що я б хотіла в цей момент, це показати слабкість, дати їм усім знати, що все це мене зачіпає і - найгірше - заплакати. Та очі пока моїм бажанням заблищали недоречними сльозами. Нажаль, це не залишилось непоміченим.

— Приберіть оце, - з вираженням відрази Ігор кивнув у бік Павліка, і громили майже волоком забрали його геть.

Я відвернулась, щоб не бачити цього, але більше тому, щоб заховати вологі очі від Лихтія. Нехай не думає, що може так легко викликати у мене емоції.

— Якщо хочеш знати, - вимовив він, як тільки ми залишились самі, - я б власноруч видер би собі серце і продав найпершому ж чорному дилеру, аби не віддавати тебе іншому чоловікові.

Не знаю чому, адже вірити балачкам цього чарівного негідника я більше не збиралась, але від цих слів серце зробило кульбіт, забилось заполошливо в грудях. Втім, мій розум за останні десять років став сильніший за серце:

— Пусті слова, коли насправді ніхто цього не вимагає, - я прямо подивилась Ігореві в обличчя. Мої очі вже були сухими, - де там твоя спальня?

— А ти не пам‘ятаєш? - усмішка на його обличчі була трохи сумною. А я тільки зараз зрозуміла, що ми знаходились в тому самому будинку, де колись жили його батьки. Втім, можливо хтось живе й досі, наприклад, мачуха. Після закінчення школи я вʼїхала вчитись в університеті в столиці і не слідкувала ані за долею Ігоря, а ні тим паче, за його рідними. Але про долю його батька все ж таки чула. Це буле гучне вбивство років шість тому, про яке писали усі газети, і знімались сюжети на центральному телебаченні.

Я не впізнала будівлі, бо, по-перше, не була в цьому приміщенні з каміном, по-друге, привезли мене сюди з мішком на голові, по-третє, у мене взагалі не було шансу оглядітися. Але ж, що спальня Лихого колись знаходилась на другому поверсі, я, звісно, пом‘ятала.

— Ні, - втім відрізала я.

— От і добре. Тим паче, вона тепер в іншому місті.

Не знаю, чи Лихтій зрозумів, що сьогодні дуже непідходящий день аби зачіпати мене, чи в нього були якісь інші - скоріше за все кримінальні - справи, та він зник одразу, як показав мене, де знаходяться спальня і ванна кімната.

Цілу вічність я простояла під обпікаючим душем, намагаюсь вимити зі своєї голови усю минаючу ніч. Не вийшло. Здавалось, вона кожним словом, кожною емоцією викарбувалася у мене в пам’яті.

У ліжко я лягла, коли десь далеко на горизонті починався світанок. Мені здавалось, що заснути я не зможу, бо буду дослухатись до кожного кроку і звуку, очікуючи, що в кімнату ось-ось зайде Ігор. Але ні, сон зморив мене, коли його все ще не було.

А коли прокинулась - вже був. Більше того, я спала, увіткнувшись носом йому в бік і закинувши на нього руку і ногу.

Дякую усім вам, що долучились до читання роману. Якщо герої вам довподоби або просто цікаво, на моїй сторінці в інстаграм ви можете знайти візуалізацію персонажів і деяких моментів книги - те, як це бачить автор.