11

Наш час

Картинки десятирічної давнини майнули перед внутрішнім поглядом, як у кінострічці. Кажуть, що так перед очима пролітають найважливіші події життя за мить перед смертю. І це насправді було, як маленька смерть, - бачити його.

Він став ширшим в плечах і явно більш спортивним, що було видно навіть крізь одяг. Обличчя стало суворішим, можливо, тому що з’явилась декількоденна щетина, вилиці і підборіддя стали виразнішими. Від нього віяло силою і впевненістю, а ще чимось невимовним, від чого хололо у венах, а сердцах збивалось з ритму. Змінились зачіска, вираз обличчя, вигин посмішки, але безсумнівно це був він. Ігор Лихтій.

Саме Лихий (якщо досі його хоч хтось ще так називав) сидів у кріслі навпроти, поки я, стоячи навколішки, обіймала свого побитого чоловіка.

Ми дивились одне одному просто в очі. Він зрозумів, що я побачила його і впізнала. А те, що він впізнав мене, я не сумнівалася.

— Що. Тут. Відбувається? - я б хотіла, щоб мій голос був крижаним, та надто внутрішньо тремтіла.

Відповідю мені була тиша, жоден з чоловіків не завважив за потрібно хоч щось сказати.

Я піднялась на ноги, поправила одяг, якого під пильним поглядом Лихого мені здалося замало.

— Я чекаю пояснень, - мені здається, що те, як я себе поводила, називається «хорохоритись» - розуміючи, що за десь років Ігор, напевне, змінився і не в кращий бік, а все ж дуже сподівалась, що він не заподіє мені шкоди, принаймні прямо зараз. Адже для чогось мене все ж таки сюди привезли.

На обличчі Лихтія заграла зла усмішка:

— Ну що ж ти мовчиш, Павліку? Розкажи дружині, для чого ми тут всі зібрались, - кожне слово фрази з вуст негідника буяло підтекстами. Ім‘я мого чоловіка він кинув наче, це була брудна ганчірка, а слово «дружина» підкреслив сарказмом в купі з добрячою долею отрути.

— Алісо… - чоловік підняв на мене очі, наповнені стражданням, - Алісо, вибач мені…

Я бачила, що йому фізично складно сказати те, що від нього чекають. Він впав на підлогу і заридав. Вперше в житті я бачила його таким. Моє серце стисло від жалю. А особливо боляче було усвідомлювати, що все це відбувається на очах сторонніх людей.

— Припини скавуління, - зло проговорив Ігор, я бачила в його очах відразу, - кажи, як є.

І Павлік почав говорити. Він постійно вибачався переді мною, зривався на плач і закривав обличчя руками, але в сухому залишку виявилось наступне: вже більше місяцю ночами він пропадав не у студії за писанням картин, а потай ходив в казино грати в покер. Спочатку він програв невелику суму, потім щось зміг відіграти, пару тижднів назад навіть виграв пристойні гроші, а потім йому перестало таланти, і він програв «дуже багато». І кому? Зрозуміло, що Лихтієві.

Декілька разів за час його монологу мені здавалось, що серце моє не витримає і просто перестане битись, бо я вже ясно наперед відчувала, чим все це закінчиться. Тож коли чоловік замовчав, я змогла вичавити з себе лише одне питання:

— Скільки?

— Триста тисяч… доларів.

Мене хитнуло, і я ледь встояла на ногах. Краєм ока я побачила, наче Лихій смикнувся з крісла, щоб мене підтримати, але коли я перевела на нього відкритий погляд, він сидів так само непохитно.

— У нас нема таких грошей. Не уявляю, у кого взагалі вони можуть бути, - сказала я настільки спокійно, наскільки це було можливо в цих обставинах, - вбивати чи катувати нас сенсу немає, адже гроші від цього все одно не з‘являться.

— У катуванні завжди є сенс, це принаймні весело, - пробасив хтось з амбалів, що все ще стояли позаду, і заіржав. Але, коли Ігор на нього цикнув, негайно замовк.

В моїй голові кружляли думки, одна скаженіше за іншу - що, якщо просто вибігти звідси? Невже вони стануть стріляти чи дійсно доженуть і знущатимуться? Нехай Лихтій - негідник, нехай злочинець (а хто ще викрадає людей з ліжка серед ночі?), нехай займається протизаконними справами, але ж не стане він насправді когось вбивати чи катувати?

Але я дивилась на свого чоловіка, чиє обличчя перетворилось на суцільний синець, і сама собі не вірила. Тим паче Ігореві не обов‘язково робити щось подібне власними руками, адже в нього є його посіпаки. У них не буде жалю ні до мене, ні, тим паче, до Павла.

— Я знаю, як ви робите справи: заманюєте жертву в свої тенета, даєте виграти, а потім обдурюєте, змушуєте програти все і навіть більше. Це шахрайство, і я піду в поліцію. У мене є знайомі журналісти, вони напишуть статті. Завдяки інтернету ми розповсюдимо їх по всій країні, - я б назвала цю тираду «фолом останньої надії». Я не сподівалась, що зможу когось цим налякати, але мала показати, що не збираюсь здаватись.

— Це дуже гарна ідея, - хижо вишкірився Ігор, - мені б навіть хотілося б подивитись на це, але, бач, по-перше, не маю на це часу, а по-друге, твій благовірний грав за одним столиком з начальником поліції області, то ж той як раз бачив усе наше «шахрайство» і «обдурення жертви». Тож придумай щось інше.

— Добре, - видихнула я, намагаючись зібратись з думками, - ми продамо будинок. Думаю, він потягне тисяч на сто п’ятнадцять-сто двадцять, автівка буде десь вісімнадцять-двадцять штук. Продамо картини з галереї по занижених цінах - ще тисяч п‘ятдесят, може шістдесят, якщо пощастить…

Я говорила це більше собі, ніж чоловікові чи Лихтієві, але дивилась саме на нього, наскільки це можливо, впевнено, в очі, - це дві третини суми, і це все, що ми маємо. Більше з нас нема чого взяти.

— Помиляєшься, - Ігор посміхався, для нього це була гра, - навіть такий нікчемний слимак, як твій чоловік, може бути розібраний на цілком прийняти частини, які потім можна продати на чорному ринку за нормальні гроші. А ми ж цього не хочемо?

Павлік схлипнув і знову заридав.

— А чого ж ви хочете? - тільки я проговорила цю фразу, зрозуміла, що потрапила в мишоловку, і вона осі-осі закриється.

— Є у мене одна ідея…