9

Почуття, яке ні з чим не можна порівняти - це взаємність, коли ти розумієш, що не тільки ти наповнений емоціями, переживаннями, відчуттями, але й людина, на яку все це спрямоване. Ти не один, а стоїш полі-о-пліч з кимось. І це саме те, що я відчувала в той момент. І, схоже, що не тільки я.

Було дивно про це думати, але, здавалося, що Ігор не був впевнений, чи я відповім на його цілунок, можливо вагався, може навіть боявся відмови. Бо зрозумівши, що я не чиню опору його діям, він став сміливішим і завзятішими.

Легкий дотик губ змінився і став більш тісним. Руки, що підтримували мою спину під час повільного танцю, міцніше стисли обійми. Я трохи відкрила рота, кінчиком язику лизнувши його верхню губу, легше, ніж маленьке кошеня злизує крихту корму, і відчула, що від цього незначного руху ніби якийсь бар’єр між нами дає тріщину, наче зриваються невидимі оку покрови, що закривали від мене справжнього Ігоря Лихтія, і зараз він з’явиться переді мною у всій своїй негіднецькій чарівності.

Він розірвав цілунок і хрипко, наче в горлі йому стояв камінь, проговорив:

— Що ж ти зі мною робиш? - і знову накрив мої вуста вустами, але на цей раз з відвертим бажанням, палко і гаряче.

Наші язики сплелися, дихання перемішалося, я навіть не помітила, як мої руки, живучи своїм власним життям, піднялись угору, вивчаючи міліметр за міліметром обличчя юнака на дотик, плутаючись в його волоссі, гладячи і пестячи його. А його долоні блукали моєю спиною, обпікали дотиками шию і плечі, стискали талію, але не перетинали тої межі, за якою могло б бути щось окрім цілунків.

Ми не помітили, як повільна пісня скінчилась і на зміну їй прийшло щось запальне і ритмічне, а потім щось жваве, а після - щось ще, і ще, і ще. Ми не могли відірватись одне від одного.

У мене не було достатньо досвіду, щоб порівнювати, але мені здавалося, що це не просто поцілунок, але щось більше. Наче ми відкривались і відкривали нові грані в собі і в партнерові. Це було єднання.

Як соната, що має основну тему, але змінюється в різних своїх частинах, так і наш цілунок не був лише доторком губ чи язиків, він розвивався, мінявся, розквітав.

Спочатку це було тендітно і повільно, як спроба, як чемне запитання і відповідь, як діалог без слів. Потім змінились і темп і сила, наче це танго чи пасадобль, коли на зміну ніжності приходить пристрасть. А потім все перетворилось на жагу, ніби всього стає замало: мало дотиків шкіри до шкіри, мало рук і губ, надто мало тактильних відчуттів, треба більше, більше, більше.

Ігор навпомацки знайшов стілець, сів на нього, посадив мене верхи на себе. Розведеними ногами я охопила його бедра, відчуваючи між ніг пряжку його ременю. А він був у більш виграшній позиції, бо тепер міг гладити мої коліна, бедра, цілувати мої ключиці і плечі. І я все це дозволяла. Тому що все здавалось правильним і більше - необхідним мені самій.

В якийсь момент, коли він цілував мою шию, я відкрила очі і побачила, що свічки згоріли вже більш як на половину, що їжі в тарілках так ніхто і не доторкнувся. Стакан з шампанським стояв на відстані моєї витягнутої руки і, покоряючись швидкоплинному поривові, я підхопила його, зробила великий ковток, а потім набрала напій у рот і поцілувала Ігоря, напоюючи його вином.

Краплі солодкого напою текли між нашими вустами, він злизував їх з мого обличчя, і ми обоє шаленіли від цього ще більше. А можливо і невеликий градус вдавався взнаки.

Лихий був делікатним і витриманим, але ж все таки постійно випробовував межу дозволеного. Я знала, що в будь який момент можу його зупинити, але не хотіла. Мені подобався кожний його дотик, кожна дія.

Ми продовжили цілуватись. Руки Ігоря вже були у мене під спідницею, широким жестом гладячи ноги від коліна до сідниць і назад, поцілунки опускались нижче і нижче, нижче лінії декольте, що вважалась би пристойною. А я віддавалась цим новим почуттям, просто живучи цим моментом.

— Давай втечем звідси? - в якийсь момент запитав Ігор, - поїдем до мене?

Я б збрехала, якби сказала, що не знала, чим цей вечір міг завершитись, але все одно погодилась. Але те, чого я дійсно не знала, це те, чого саме я боюсь більше - того, що це відбудеться чи того, як це буде, чи не розчарую я хлопця своєю недосвідченістю, чи того, що буде після…

Я схопила сумку і куртку, Лихтій - недопиту пляшку, і ми побігли через чорний вихід з-за сцени коридором до виходу зі школи. Всередині мене гуляв адреналін, ніби ми крадії, що пограбували банк, ніби ми Боні і Клайд. Але насправді, мабудь, до нас нікому не було діла.

Ми вибігли на мороз: я лише накинувши куртку на плечі, Ігор - просто в костюмі, в якому і був, - але холоду не відчували. Розпашіла шкіра не фіксувала перепаду температури.

Він зробив великий ковток вина прямо з пляшки, а потім повторив мій трюк, напоюючи мене зі свого рота. Ми цілувались на дворі школи, не соромлячись і не боячись, що хтось це побачить. Втім, темрява зимового вечора достатньо вдало ховала нас від сторонніх поглядів.

Я вперше сіла в автівку Лихтія, чого жодного разу за весь той час не дозволяла собі, наче це також була маленька згода на те, що в нас є щось більше за дружбу.

Ми швидко рушили з місця і вже за п‘ятнадцять хвилин припаркувалися біля парадного його  будинку.