6

Наступні декілька тижднів були якимось дивом. Я ніколи б не могла уявити, що абсолютна чужа людина в один момент може стати невід’ємною частиною твого життя. Що хтось, хто вчора був незнайомцем, знає про тебе більше, ніж всі рідні, взяті докупи…

Ігор і я проводили майже увесь вільний час разом: залишались після уроків в бібліотеці, коли у мене не було занять в художній школі, на вихідних зустрічались в парку і гуляли, а коли замерзали до синіх носів, йшли в якесь маленьке кафе. А коли не були на відстані простягнутої руки одне від одного, то писали повідомлення, інколи годинами розмовляли по телефону, відправляли смішні картинки і меми у соцмережах.

Перший тиждень я майже маніакально відслідковувала, чи не побачить нас хтось разом на вулиці, забороняла хлопцеві підходити до мене у школі на перервах, контролювала кожний крок.

Але як би я не старалась приховувати, що між нами є щось, школою почали повзти чутки. Я відбивала усі запитання і глузливі жарти однокласниць відговоркою, що «ми просто разом працюємо над сценарієм до свята», але плітки розповзались, видозмінювались і з мух перетворювались на слонів.

Якось я почула, що нас бачили за школою, коли ми цілувались, в інший раз, що ми після уроків займались сексом в спортзалі, більше того, хтось навіть додумався розказувати, що я вже вагітна.

Кожного разу, коли до мене доходила чергова подібна історія, я дуже сильно переживала. Було і прикро, і боляче. Але що лякало до нестями - це те, що якісь з цих чуток можуть дійти до моїх батьків.

Тато, що дуже багато часу завжди проводив на роботі, мабудь особливо не помічав, що я майже весь час заліпаю в телефоні і набагато частіше пропадаю за межами дому. А от мама день на третій після мого «офіційного знайомства» з Ігорем зазирнула ввечері до моєї кімнати для розмови.

Після довгої передмови на загальні теми і великої кількості зітхань вона видала щось накшталт: «Будь розумничкою. Якщо ти захочеш чимось поділитися чи щось запитати - я завжди поруч. І дуже тебе люблю. І так буде, хай там що».

Я була дуже їй вдячна, що вона не намагалась розповідати мені про маточки та тичинки, або розпитувати, або натякати, або робити якусь іншу незграбність, бо я зрозуміла, що вона мені довіряє і поважає моє особисте життя.

Тим сильніше мене дратувала думка, що мама може почути якусь абсолютно неоковирлу чутку про мою вагітність, і змушена буде або питати мене про це, або - що найжахливіше - перестане довіряти.

І найсумніше, чи найдивовижніше, чи найкумедніше в усьому цьому пліткарському балагані було те, що за три тиждні спілкування з Ігорем ми жодного разу навіть не цілувались. Я вже не кажу про щось більше.

І, хочете вірте чи ні, це було не через мене.

Кожного разу, коли Лихий проводив мене додому, я внутрішньо збиралась і чекала, що в останню хвилину він наблизиться і поцілує мене. Коли ми схилялись над однією книжкою чи роздрукованим аркушем сценарію і наші погляди перекреслювались, я думала: «ось воно, зараз це відбудеться». Або коли якось ми їхали в ліфті торгівельного центру, і він раптово зупинився, та погасло світло - я не злякалась того, що ліфт може впасти, чи що ми застрягнемо у нього надовго. Я думала лише про губи цього чарівного негідника…

Але ні. Жодного разу він не перейшов цю межу. Хоча, я готова була присягнутися, що бачила в його очах бажання і пристрасність до мене. Я помічала, що інколи він дивиться на мене з задумою на обличчі, розглядає мене, коли думає, що я не бачу.

Можливо, я навіть зробила би перший крок, якби маленький хробачок сумніву не підточував мене з середини - можливо, все це я собі просто напридумувала?

Все змінилось в день довгоочікуваного Різдвяного святкування.

Всі репетиції були позаду, актова зала була вже три дні як прикрашена новорічними кулями, гірляндами і сяючими вогниками - вони мерехтіли і перемигувались, і якщо примружити очі, то можна б було подумати, що ти блукаєш десь Чумацьким шляхом, а навколо тебе - сотні зірок. Та й вся школа виглядала як яскравий новорічний подарунок.

Ми з Ігорем мали прийти до школи раніше за всіх, щоб зробити останні приготування і разом з завучем все проконтролювати. Тому коли я під‘їхала на таксі до школи, там ще нікого не було, але Ґелендваген вже стояв на своєму звичному місці. Я одразу була вдягнена в свою вечірню сукню чорного кольору і на підборах, саме тому і приїхала на авто. Ця сукня була результатом моїх останніх п‘яти майже безсонних ночей. Справа в тому, що бюджет на купівлю сукні був сильно обмежений, тож я не вигадала нічого кращого, як придбати щось просте, але прикрасити його на власний розсуд. Що я і робила майже цілісінький тиждень.

В результаті звичайна сукня-футляр перетворилась на витвір мистецтва - у хід пішли стрази, блискуче каміння і чорне пір‘я. Маску я теж робила власноруч. І дуже пишалась тим, що вийшло.

Я йшла коридором до комірки за сценою, бо саме там ми мали залишити речі і готуватись до святкування. Мені кортіло показати свій наряд Ігореві. Мені дуже хотілось йому сподобатись. Але того, як він віадреагував, коли мене побачив, я не очікувала.