5

Тільки-но увійшовши до під’їзду, я витягла телефон. На екрані світився прямокутничок з пропущеним вхідним дзвінком від невідомого номера, який цілком складався з сімок і нулів. Але крім цього нижче висіло ще й непрочитане повідомлення у вайбері з того ж номеру. Титанічним зусиллям я погасила в собі бажання миттєво відкрити його і дізнатись, що всередині. Мені дуже не хотілось, щоб Ігор побачив, що я так швидко прочитала меседж. Мені кортіло трохи пограти з ним, потомити його, щоб він думав, що мені байдуже…

Від надлишку почуттів я не могла дочекатись ліфту, і злетіла на п‘ятий поверх, як птаха. Забігла додому, на ходу скидаючи взуття і верхній одяг. Сіла на ліжку, тримаючи телефон перед собою, як величезну дорогоцінність. Я пообіцяла собі, що не відкрию повідомлення, раніше ніж пройде принаймні чверть години, і, о Боже, як повільно текли ці хвилини.

Очікуючи потрібного часу я записала номер Лихтія в телефон і просто кружляла кімнатою, не знаючи, де ще себе подіти.

Насправді, у мене було зовсім мало часу перед тим, як іти на заняття в художню школу, а потрібно було ще нагріти собі щось поїсти і встигнути на маршрутку. Але всередині мене все так тремтіло, що я просто не ладна була робити щось інше, окрім як дивитись в екран телефону.

Не дочекавшись хвилини три до того часу, що сама собі назначила, я натисла на повідомлення.

«Ти вільна завтра після уроків?»

Так! Я була вільна! Але ж не могла я йому про це сказати? Чи могла? В будь-якому випадку дуже хотіла.

«Ні», - надрукувала я і стерла.

«Можливо», - набрала і видалила.

«А що?» - написала і теж не відправила.

Після ще декількох хвилин самотортур, я відповіла:

«У мене є плани, але трохи вільно часу у мене буде».

Одним словом, на заняття в художку я запізнилась… Та й саме заняття пройшло якось повз мене, бо я не малювала, не слухала викладача, а чекала повідомлень від Ігоря.

Я переписувалась з ним у маршрутці, поки їхала додому, за вечерею, намагаючись не посміхатись надто широко, щоб батьки не почали задавати зайвих питань, замість домашнього завдання теж були повідомлення йому.

Ми засиділися далеко за опівніч, розмовляючи про все на світі і з кожною хвилиною я закохувалась все більше і більше у цього чарівного негідника.

Чарівного - бо я була на сто відсотків ним зачарована, наче під дією якоїсь магії чи гіпнозу. Негідника - тому що я так само була впевнена, що я зовсім не перша, з ким він провертав всі ці трюки: був дотепним і наче трохи сором’язливим, жартував і говорив про особисте, дійсно цікавився мною і моїм життям.

Втім, ми багато часу присвятили і обговоренню Різдвяного свята. Врешті, десь о другій ночі у нас залишились дві основні ідеї - чорно-біла вечірка, яку придумав Лихий і маскарад, який запропонувала я.

Складно сказати, скільки б ще ми так переписувались, якби мій старенький телефон не вирішив все за нас - він просто вимкнувся і відмовився працювати. Скільки разів я не пробувала його реанімувати, він не включався. Тож мені не лишилось нічого кращого, як лягти спати.

Наступного ранку телефон все ж таки погодився ввімкнутися, і перше, що я зробила - написала Ігореві з вибаченням, що вчора так раптово зникла. Він відповів так швидко, начебто чекав мого повідомлення. І знову розпочалась переписка. Дивно, але теми для розмови у нас зовсім не закінчувались.

І взагалі, мені здавалось, що ми давні і дуже добрі приятелі, най навіть друзі, настільки легко було з ним говорити про все на світі.

Чи варто казати, що до школи я не шла, а летіла?

Я пропустила перший урок. То б то фізичне моє тіло все ж таке було присутнє, але думки снували десь за межею кабінету. На другому уроці я пообіцяла собі, що не буду ані читати нових повідомлень, ані взагалі думати про Лихтія. Але всі плани рухнули, коли на самому початку заняття до аудиторії зазирнув учень якогось з молодших класів, який був черговим по школі в той день. Вибачившись перед вчителем, він поставив переді мною коробку, завернуту, як подарунок.

— Це просив вам передати таємний прихильник, - пискнув хлопець і зник. Піднявся такий гомін, що вчителька ледь змогла його зупинити - всім однокласникам кортіло знати, що в середині пакунку і особливо, від кого він. Це було цікаво і мені, але я сховала неочікуваний презент під парту і дуже постаралась зробити байдужий вигляд, хоча і відчувала, що обличчя моє палає всіма відтінками червоного.

Коли на перерві я розкрила пакунок, то всі однокласники втратили до нього цікавість - всім здалось, що він не має цінності. І тільки я знала, що всередині щось дорожче, ніж просто річ. Крім неї там увага і піклування. Адже моїм подарунком виявились чудові пухнасті блакитні рукавички.

«Вони будуть чудово пасувати до твоїх очей» - було написано на листівочці, що лежала поряд.

Мабудь, це було найкраще, що мені колись дарували.

«Дякую» - написала я в повідомленні Ігорю.

«За що?»

«За подарунок»

«Який ще подарунок? ;)»

«Найкращий».

Лихий зробив вигляд, що не знає, про що мова. Але я була впевнена, що рукавички від нього.

«Я говорив з завучкою щодо наших ідей. Вона схвалила варіант з маскарадом. Я в цьому не сумнівався;) Можемо на вихідних приступати до написання сценарію».