4

Не ладна поворушитись від здивування, я дивилась на запропонований об‘єкт як на якусь головоломку, до вирішення якої не зрозуміло як підступитися. Чогось в голові вертілась нав‘язлива думка, що чорна шкіряна куртка, в яку був вдягнений хлопець, не могла бути достатньо теплою, щоб йому було комфортно стояти на морозі. Напевне, він звик пересуватись автівкою, в якій теплий товстенний пуховик чи дублянка просто не потрібні. До того ж він був без шапки.

Втомившись чекати, Ігор взяв мою руку і обвив навколо своєї, та, не даючи мені отямитись, рушив далі дорогою.

— У тебе руки просто крижані, - констатував він безсумнівний факт, накриваючи мою руку, що лежала на його передпліччі своєю долонею, великою і дуже теплою. Напевне, я б втратила свідомість, якби не була настільки в шоці. Мої руки завжди були холодними, навіть влітку, що вже казати про холодну пору року. І вперше в житті я раділа такій особливості свого організму.

Я йшла і ховала у шарфі дурнувату посмішку, не в змозі впоратись з відчуттям щастя від того, що відбувалось.

— Як тобі ідея зробити Різдвяне свято у стилі дев‘яностих? - несподівано для мене запитав Ігор. Весь його вигляд показував, що не відбувається нічого надприродного - це цілком нормально іти під руки з дівчиною, до якої ще сьогодні вранці не вітався і ніколи до цього не говорив.

А може для нього і справді не відбувається нічого незвичайного? Можливо, він звик одразу переходити до близькості? Напевне, і секс на першому побаченні для нього - не новина.

Моя щаслива посмішка сама собою зповзла з обличчя, наче й не було. Я навіть спробувала висмикнути руку з його долоні, втім він тримав міцно. Тому я відповіла різкіше, ніж навіть сама від себе очікувала:

— Мабудь першокласники цього не оцінять, тоді їх ще й на світі не було.

Ігор начебто і не помітив мого невдоволення:

— Точно. Ти права, - він з теплою посмішкою подивився на мене.

— Потрібна така концепція, яка охоплювала би всі вікові категорії, і цікава була всім, - я ж, навпаки, не могла дивитись на юнака і уважно розглядала об‘єкти попереду десь вдалині.

Ми замовчали і продовжили йти. Маючи сильну підтримку я перестала ковзатись на ожеледі, і це було дуже зручно та приємно. Деякий час ми просто йшли, думаючи кожний про своє.

Не знаю, чи було Ігореві комфортно йти у мовчанні, але для мене це було обтяжливо і я гарячково намагалася придумати, що йому сказати. Жодної ідеї щодо свята в голову не приходило, тому коли тема знайшлась, я дуже зраділа:

— Завуч також сказала, що необхідно, щоб тема святкування не повторювалась з темою останніх років. Я пропустила минулорічне Різдво через хворобу, за рік до цього була, наскільки я пам‘ятаю, українська тематика, а ще позаторік була червоно-зелена вечірка. Що було на рік раніше, я щось не можу пригадати. А ще раніше я вчилась в іншій школі, тож взагалі не знаю. Ти часом не пам’ятаєш?

— Минулого року була вечірка-бразильський карнавал, до того - «Україна», потім так, червоно-зелене свято, до нього - середньовічний бал. За рік до цього був, здається, щось пов‘язане з Давньою Грецією… Пам‘ятаю, що в якийсь рік була срібна вечірка, а що ще - вже не пригадую. А більше навряд чи хтось знає - більшість тоді ще не пішли до школи, або були занадто малими. Можна і повторитись.

Слухати його низький голос було дуже приємно. Я настільки поринула в переливи обертонів цього звучання, що не одразу помітила, що він вже закінчив думку.

— Супер. Тепер знаємо, чого робити не треба. Доречі, ми вже майже прийшли. Не треба мене проводити далі.

— Мені не складно.

— Дякую. Не треба, - я відсторонилась від хлопця і простягнула руку, щоб він віддав мені мою сумку. Але замість цього він обхопив мою долоню двома рука наче маленьку пташку, що випала з гнізда.

— Я дуже радий, що ми будемо працювати над сценарієм і потім на святі разом, - він виглядав дуже щирим, коли говорив це. Його очі іскрились.

В якийсь момент мені здалось, що він зараз притягне мене до себе і поцілує. Але цього не сталося. Він відпустив мою руку і передав мені сумку.

— Давай я заїду за тобою завтра вранці, щоб ти не тягала такі тяжесті?

— Ні, дякую. Я звикла. Бувай, - я повернулась і настільки швидким кроком, наскільки це було можливо по слизькій дорозі, пішла в напрямку багатоповерхівки, в якій жила.

— Стривай, залиш мені свій номер телефону - напишу тобі ввечері, якщо виникнуть нові ідеї.

— Може краще обміняємось ідеями завтра в школі? - запропонувала я, ніби обмін контактами був не аби яким серйозним кроком у стосунках. Але одразу ж я уявила картину,  що сам Ігор Лихтій підійде до мене на перерві і стане щось розповідати на очах у всієї школи. Або, ще гірше, візьме за руку чи ще щось - мені стало млосно, - втім, знаєш, ти правий, кращі мати номери одне одного. Записуй.

Лихий витягнув з кишені новенький айфрн, який з’явився в продажу не більше пари місяців тому і набрав номер, що я продиктувала.

— Я тобі телефоную.

— Добре, я подивлюсь вже вдома, - мені було ніяково діставати свій старенький самсунг з тріщинами на екрані в його присутності. Я махнула рукою і пішла геть.

Вже на самому повороті додому я озирнулась і побачила, що Ігор все ще стоїть на тому самому місті і дивиться мені у слід.