3

Завуч пішла коридором, дзвякаючи металевими підборами по кам‘яній підлозі, від якої розносилась луна, здавалось, по всій школі. Я дивилась їй у слід, аби тільки не переводити погляду на хлопця, що стояв поруч, бо він як раз дивився на мене - я відчувала це скронею, вухом і всією частиною тіла, що була ближче до нього.

— Мене звуть Ігор, — чарівний негідник простягнув мені руку, вочевидь очікуючи, що я її потисну. Але я зацепиніла.

— Здається, ми вже знайомі, - процедила я скуто, адже язик відмовлявся слухатись, і руки не потисла.

— Точно! Просто я подумав, що може ти забула.

Я ледь втримала скептичний «фирк», але нарешті подивилась на юнака. Я готова була б дати голову на відсіч, що він виглядав начебто зніяковілим. Якби я не знала, хто переді мною, неодмінно подумала, що його щось бентежить, можливо, навіть я. Або те, що його долонь все ще висить в повітрі між нами.

Але я розуміла, що він - Лихий, чула кожну плітку про нього, знала про всі його походеньки.  Тож повірити в його щирість мені було не просто складно, а неможливо. Я вирішила, що це якась хитра гра.

— Не забула, - відповіла я з усією байдужістю, на яку була здатна.

— То що ти маєш мені розповісти? - Ігор виглядав дійсно зацікавленим, та перш, ніж я відповіла, додав, - давай підемо вип‘ємо кави і обговоримо?

— Не має потреби, - чомусь я дуже злякалась його пропозиції, ніби він запропонував мені щось непристойне, - нема про що теревеніти. Все просто. Нас обрали бути ведучими на Різдвяних святкуваннях у школі. Ми маємо написати сценарій. Але не переживай, а зроблю це сама. Тобі потрібно буде тільки ближче до кінця місяця відвідувати репетиції. Все.

Запала мовчанка. Я нічого не говорила, бо мені, власне, нема чого було додати ще. Чому ж мовчав мій візаві, я не розуміла. Він просто дивився на мене. Я розвела руками, наче намагаючись цим підкреслити, що закінчила думку, але від того нічого не змінилось.

На щастя, в цей самий момент задзвонив дзвоник, тому ми синхронно перевели погляди на годинник, що висів як раз недалеко від нас.

— Ну що ж, мені час йти, — з неабияким полегшенням, що не треба продовжувати цю ніякову розмову, видохнула я і швидким кроком рушила до сходів.

— А що, якщо я хочу долучитись до написання сценарію? - долинуло мені у спину, коли я встигла відійти вже кроків на десять.

— Як я і сказала, в цьому немає необхідності, — я розвернулась обличчям до Ігоря. Коли він знаходився на відстані, процес думання давався мені значно легше, - до того ж поки що не йде розмови про сам текст сценарію. Для початку потрібна концепція всього свята. Потрібно придумати щось підходяще до понеділка.

— Чудово, - він запаморочливо чарівливо посміхнувся, - отже у нас є три дні на роздуми.

— Для цього не потрібні дві людини.

— Для всього дві людини краще, ніж одна, - юнак рушив в моєму напрямку, наче йому набридло перегукуватись на відстані, - більше того, є такі справи, які взагалі не можливо робити самому, тільки удвох.

О Боже, як він це сказав! Я відчула, що щоки мої поза бажанням червоніють, а ноги готові підкоситися, бо він явно мав на увазі не пиляння дерева двуручною пилкою. Гучний підтекст в його інтонації був голосніший за самі слова.

Він наблизився достатньо, щоб я відчула його парфуми, вже достатньо знайомі, щоб я їх не сплутала з будь-якими іншими. Я вдихала гірко-солодкий аромат і дивилась на нього знизу в гору. Вперше в житті я була так близько, що могла дійсно роздивитись його обличчя і найдрібніші риси, не відводячи погляду, не потай, не мимохіть.

Ігор дійсно був красивим. Великі губи, прямий ніс, яскраві очі, високе чоло, по-дівочому довгі вії, смоляно-чорне волосся і маленька родимка під кутиком лівого ока на вилиці. Чомусь вона виявилась особливо привабливою для мене.

— Добре, - мовила я, відчуваючи, що це точно не добре, - але зараз я вже не маю часу.

— Давай я відвезу тебе додому чи куди тобі треба. Ми зможемо обмінятись ідеями дорогою, ти зекономиш час.

— Я люблю ходити пішки, - це була неправда, але я не могла уявити, що сідаю в той Ґелік, особливо після історій про те, що він виробляв там з однією зі своїх однокласниць.

— Тоді я проведу тебе!

Я чула слова хлопця, але не вірила, що він говорить їх мені, не розуміла, чому проявляє до мене увагу. Невже це звичайна хитрість хижака, який полює на нову жертву? Розум говорив мені, що саме так і є, але серце відчувало щирість в словах і діях юнака.

Я кивнула погоджуючись і пішла в бік виходу зі школи, намагаючись саму себе переконати в тому, що це елементарна ввічливість щодо людини, з якою найближчі тиждні доведеться разом працювати, репетирувати і, вочевидь, писати сценарій. Але, кого я обманювала? Мені донестями приємно було крокувати поряд з цим лихим красенем, відчуваючи його зацікавленість своєю персоною.

Вдівши в гардеробі верхній одяг, ми вийшли в грудневий холод і ожеледицю. Майже в перші хвилини «прогулянки» я зрозуміла, яку зробила помилку, відмовившись від поїздки в авто з підігрівом сидінь, яке не просувається усіма вітрами. Я йшла постійно послизаючись на щільно витоптаному багатьма ногами снігу, намагаючись не втратити рівноваги і не випустити з рук сумку з зошитами і підручниками, кутаючи обличчя у шарф. Ігор, навпаки, ступав впевнено, наче під ним була не крига, а сухий асфальт.

Коли я ледь не впала в третій раз, він зупинився і мовчки забрав з моїх рук сумку, потім підставив мені свій зігнутий лікоть:

— Тримайся міцно, Алісо.