1

Я впевнена, ви зустрічали таких. Чарівних негідників. Таких, від яких щось млосно стискає у грудях. Вони не просто мають красиве обличчя, чи тіло, чи напрочуд чіпляючу харизму. Насправді, найчастіше і перше, і друге, і третє, але головне те, що вони дуже добро знають про те, який вплив мають на оточуючих і безсоромно ним користуються.

Вони завжди привертають до себе увагу, навіть, коли сидять без слів в найтемнішому кутку приміщення. Їх погляд є чимось матеріальним - його одразу відчуваєш всією шкірою, тремтінням колін, дурнуватою посмішкою, що заповзає тобі на губи. А ще метеликами, що плескають крилами десь глибоко всередині.

Нині психологи кажуть, що такі на перший погляд безневинні і милі «комашки» - це найперша ознака того, що треба бігти і якнайдалі від того, хто є їхньою причиною. І це стовідсоткова правда. Треба бігти. Якнайшвидше.

Шкода, що в мене немає такої можливості…

Той день, коли все закрутилось з шаленою швидкістю, і моє життя розділилось на «до» та «після», почався буденно.

Я прокинулась як завжди раніше свого чоловіка, який до пізньої ночі працював у студії. Як би це не було дивно для когось, але я дуже любила наше неспівпадіння за розкладом дня. Я обожнювала ці моменти, коли розплющуючи очі вранці я бачила його хвилясте волосся розкидане подушкою, його ніс з горбинкою, широкі губи і прями вилиці і - найголовніше - руки, на яких залишились рештки фарби. Вона завжди маленькою плямкою чи ледь помітним штрихом світилась на шкірі, як би щільно мій коханий не мив і тер руки після роботи.

Декілька хвилин милування сплячим чоловіком - це був мій ранковий ритуал. Я знала, що такий самий «фетіш» мав і він, тільки навпаки: коли Павло приходив у ліжко, найчастіше я вже спала. Сяйво місяця плуталося у моїх віях, тіні і світло грали на шкірі, а легке дихання здіймало груди. І він дивися на це, щоб згодом відтворити у своїх картинах. Принаймні, саме так я це уявляла, адже потім неодноразово бачила на його полотнах себе.

Ще однією маленькою традицією ранків, про яку не знав чоловік, було відвідання його майстерні. Я робила собі каву і спускалась вниз, в студію, де, як нишпорка, шукала, що саме він написав вночі.

Він не любив показувати неготові роботи нікому, навіть мені, але я не могла встояти перед цією спокусою - побачити результат його нічної творчості.

В той день я не знайшла нічого: ані готових, ані початих , ані бодай зіпсованих - закреслених, напівстертих - робіт. Це мало б мене насторожити, адже до спальні він прийшов майже на світанку, а отже все ж таки мав щось робити тут цілу ніч. Але я вирішила, що в нього просто не було натхнення, навіть подумки пошкодувала його.

Другий дзвоник, який мав би переконати мене в тому, що щось не так, задзвонив тоді, коли Павлік прокинувся ще до того, як я встигла піти на роботу. І було в його погляді щось гарячкове - дивний блиск і стурбований вираз обличчя. Я знову ж таки пов‘язала це з певною творчою кризою, що тисла на нього останнім часом, і нічого не запитала, а мала б…

Цілий день, блукаючи галереєю, виконуючи свої повсякденні робочі обов‘язки, я постійно поверталась думками до коханого, і липке почуття тривоги все більше й більше розповзалось всередині мене. Те, що вранці здавалось звичайним в його поведінці, через декілька годин роздумів почало набувати лякаючих сенсів.

Я написала чоловікові декілька повідомлень, які він навіть не прочитав, тому, коли робочий день закінчився, я майже бігла додому, щоб скоріше дізнатись, чи мої переживання обґрунтовані. Із занепокоєнням і навіть страхом, я думала, що це - новий напад депресії, який потрібно якомога швидше зупинити.

Павло в депресії ставав жахливим. Звично усміхнений і спокійний чоловік перетворювався на похмуре зле створіння, яке говорило і робило часом гидкі і лякаючи речі. Він міг осатаніти від занадто гарячого чаю, впасти в істерику від надміру яскравого сонця, що сліпить йому очі, накричати на мене за звичайну розповідь про мій день на роботі, звинувачуючи в тому, що я порівнюю його зі значно талановитішими художниками, що виставлялись в галереї, де я працювала. Хоча для мене завжди саме він, мій чоловік, залишався найкращим, геніальнішим митцем з усіх, кого я знала.

За час нашого подружнього життя періоди цих хворобливих станів вже ставались декілька разів, і я мала намір не допустити ще одного. Я любила його і готова була боротися з цією недугою стільки, скільки доведеться.

Тоді я не знала, що може бути щось гірше, за депресію коханого.

Отже, я прибігла додому, але Павла там не було. Я телефонувала йому, його друзям і в ті місця, в яких він міг проводити час, але усюди мене чекали або бездушні гудки, або невиразні відповіді, які жодним чином не пояснювали ситуації.

Більш ніж до опівночі я блукала будинком, переходячи зі студії до кімнат, на кухню і назад. Врешті решт без сил і зі страшним головним болем я впала в ліжко і заснула тяжким сном без сновидінь.

Пробудження виявилось ще гіршим за минулий вечір, коли я прокручувала в голові найстрашніші сюжети того, де мій чоловік і що з ним сталося. Мене, як якусь річ, просто витягли з ліжка:

- Вставай швидше, нема часу з тобою панькатися! - голос був грубим, незнайомим, а після сну ще й надзвичайно голосним. Я не могла зрозуміти, що відбувається, тільки відчувала, як гучно і боляче калатає серце в грудях.

- Хто ви? Що тут робите? - мій голос здався мені мишачим писком порівняно з басом, що лунав у відповідь:

- Скоро дізнаєшься, лялю, - я почула, що на цю репліку у відповідь захихотіло ще декілька голосів, і перелякалась вдвічі більше.

Я мружилась від яскравого світла, що било прямо в очі, і тому нічого не бачила. Я зрозуміла, що мені світять в обличчя ліхтариком.

- Забирайтеся геть! Я викличу поліцію, - якнайвпевненіше сказала я, хоча горло стисло жахом.

- Сумніваюсь, - зі сміхом і злістю відповів голос, і раптом яскраве світло зникло - мені на голову наділи щось накшталт мішку, а потім здоровенні руки закинули мене на плече і понесли.