Розділ 2

Розділ 2

— Мені було десять років — я була лише на декілька років старша за тебе, — розповідала Софія, уважно стежачи за тим, як Зоряна поволі вирізає другу плавну лінію візерунків. — Тоді в нашій школі оголосили великий конкурс на найкращий геловінський ліхтар. Діти й батьки готувалися до нього заздалегідь. А напередодні конкурсу, кожен з учасників мріяв про майбутню перемогу. Здавалося, кожен хотів створити щось таке, чого ще ніхто ніколи не бачив . Це був справжній ярмарок марнославства. Мій однокласник Артем приніс величезний, просто гігантський гарбуз, у який його батько вставив справжній ліхтарик і ще прикрасив неоновими стрічками. І цей шедевр світився яскравим світлом .

— Нічого собі! — здивувалася Зорянка.

— Еге ж, це було видовищно, — продовжила Софія. — А Мирослава, дівчинка з паралельного класу, повністю зафарбувала свій гарбуз чорною матовою фарбою з балончика та розмалювала його сріблястими черепами й кістками. На їхньому тлі мій гарбуз здавався зовсім простим і навіть бідним — звичайний блідо-золотавий, трохи плескатий, без жодних страшних чи технологічних деталей.

— І ти дуже хвилювалася?

— Я просто панікувала! — чесно зізналася Софія, киваючи головою. — Я сиділа за довгим столом серед інших учасників, дивилася на свій гарбуз і ледве стримувала сльози. Мені здавалося, що всі довкола будуть сміятися з моєї роботи. Бабуся Власта дала мені з собою цей самий різець і воскову свічку, але я вагалася й дуже боялася навіть вийняти їх із сумки. А довкола гули дрилі, пахло лаком і фарбою, спалахували спалахи фотоапаратів, і поважне журі в строгих костюмах ходило між рядами, роблячи якісь позначки у своїх блокнотах.

— А де був Корвін? — запитала дівчинка, зиркнувши на птаха.

— А де я мав бути? — втрутився ворон, гордо випрямляючи спину й розправляючи крила. — Я сидів на підвіконні і спостерігав за всім. Ніхто ж не пустив мене до школи. Уявляєш? Такому поважному та розумному птаху, як я, там не місце. Але, коли в залі стало надто тхнути фарбою, вчителі відкрили вікно, і я залетів під саму стелю актової зали, на найвищий ліпний карниз. Звідти відкривався просто ідеальний огляд на все це дійство! І саме я першим помітив те, чого не бачив жоден дорослий у тій засліпленій спалахами залі.

— І що ж ти помітив, Корвіне? — Зоряна зупинила різець, захоплена розповіддю.

Софія нахилилася ближче до доньки й продовжила напівпошепки:

— Зала була яскраво прикрашена гірляндами з листочків й паперовими кажанами, з динаміків лунала весела музика, батьки навперебій фотографували своїх дітей... Але разом із людьми до зали почали непомітно проникати зовсім інші гості. Вони проникали крізь прочинені кватирки, крізь щілини у важких дверях, прямо з сутінкового туману, що огортав шкільне подвір'я.

Софія зробила коротку паузу, а донька уявила яскраву картину всього дійства.

— Прозорі духи опалого листя у шурхітливих плащах із зітханням сідали прямо на вільні стільці поруч із батьками. Дрібні сутінкові тіні, схожі на пухнастих кошенят із диму, вмощувалися на підвіконнях. А під дерев'яними лавками плуталися добродушні домові в старих в'язаних шарфах. Вони були добрими, але якщо їх розсердити, ставали буркотливими й вередливими. Людям здавалося, що це просто гра світла й тіні або чиїсь химерні святкові костюми. Але ці істоти прийшли туди, бо шукали прихистку та тепла від осіннього холоду.

— І як вони почувалися серед усіх тих неонових монстрів? — занепокоєно запитала дівчинка.

— Їм було дуже кепсько, — відповіла Софія. — Від неонових спалахів, запаху фарби духи стискалися, ставали переляканими й неспокійними. Вони хаотично металися з місця на місце, намагаючись сховатися від сліпучих спалахів. І через цей їхній переляк у залі почалися дива: раптово замиготіло електричне світло, одна з потужних колонок видала жахливий пронизливий писк, а у вчителя фізики, який сидів у журі, сама собою перекинулася склянка із гарячою кавою. Напруга в повітрі зростала з кожною хвилиною. Духи не мали куди подітися, і я виразно відчула, як їм холодно, страшно й самотньо.

— Менше слів, більше діла — як казав я тобі тоді з карниза! — каркнув Корвін, струснувши пір'ям. — Я каркнув тричі на всю залу! Звісно, люди вирішили, що це просто якийсь птах залетів через вікно, але ти зреагувала миттєво.

— Так, — посміхнулася Софія, згадуючи ту мить. — Я нарешті дістала бабусин різець. Коли мої пальці торкнулися леза, по тілу пробігла хвиля дивовижного тепла — так, ніби сама земля через цей давній метал давала мені впевненість і спокій. Я заплющила очі й відкинула геть думки про оцінки журі, перші місця та чужі похвали. Я просто почала вирізати те, що підказувало мені серце: широку, веселу, добродушну посмішку, круглі усміхнені очі, а довкола обличчя — складне мереживо з плавно вигнутих завитків, тонких стебел та дубових і гарбузових листочків.

Софія показала на гарбуз, який вони вирізали зараз:

— Мої руки рухалися самі, ніби малювали тонке мереживо на золотавій шкірці. Лезо входило в м’якоть легко й безшумно, залишаючи по собі чисті, гладкі зрізи.

— І що відбулося далі, мамо?

— А далі оголосили вирішальну мить конкурсу, — тихо мовила Софія. — Ведучий скомандував вимкнути верхнє світло в актовій залі, залишивши тільки декілька світильників на стінах, щоб журі та глядачі могли оцінити всі ліхтарі у напівтемряві.