Чарівний кінь

Колись давно, у невеликому містечку поблизу покинутої шахти, де раніше видобували дорогоцінні камінчики, жив хлопець. Микита його звали, на прізвисько – Безфамільний. Та звідки б узятися прізвищу, якщо один він був, як перст. Ні батьків, ні братів-сестер, ні дядьків-тіточок. 

Звідки він прийшов сюди, ніхто не знав, а сам він майже нічого не пам'ятав. Здається там, де він раніше мешкав, його називали ”Гей, ти!” і ганяли його від своїх домів та дворів. А потім він ішов, ішов і йшов, поки не побачив вдалині якесь поселення. Зрештою на його шляху стала дивна споруда. На будинок не схоже, на комору теж. Вхід широкий, кудись вниз веде. 

– Гей, хлопче! – Почулося звідкись збоку, - Не лізь туди, це небезпечно.

Хлопчик розвернувся на голос і здивовано витріщив очі. Там була велика тітка. Вона була найбільшою людиною, яку він колись зустрічав у своєму житті. Це пізніше він дізнається, що всі в селищі її називають “Вежа”. А тоді тільки й міг, що ошелешено дивитися на грім-бабу, яка що заввишки, що завширшки вдалася нівроку.

– Тебе як звати?

Не дочекавшись відповіді, почухала задумливо свою кошлату брову і раптом запитала:

– Можливо, ти Микита?

Малюк знизав плечима і згідно кивнув головою. Чому б і ні? Ім'я, як ім'я, нічим не гірше і не краще за інші.

Так він і залишився тут жити, у містечку під назвою – Низові Сморчки. Чому Сморчки, тим паче Низові, ніхто не знав, та й не морочився простий народ вишукуванням зайвої інформації. Головне було заробити достатньо грошей, щоб сім'я не голодувала, все інше не має значення. Чи місто це виявилося трохи багатшим, ніж те селище, де Микита раніше жив, чи люди тут були більш жалісливі, але ніхто його нікуди не гнав і запотиличниками не пригощав. Перші кілька днів Микиті дала притулок Вежа, а потім хлопчисько ночував і їв там, куди його кликали виконати якусь роботу. 

Чого тільки не доводилося робити парубкові за свій вік. Спочатку пас гусей та качок, потім кіз, овець. Іноді допомагав пастуху виганяти худобу на пасовище. Пізніше навчався виконувати чисто чоловічу роботу. Міг і сокирою знатно помахати, чи город скопати. Навіть невеликий будиночок у нього нещодавно з'явився. 

Раніше жив майже на самому кінці центральної вулиці самотній дід Митрофан, якого Микиті було дуже шкода, бо той уже дуже старий і немічний, не міг навіть води собі дістати з криниці. Дрова, знову ж таки, самі себе не нарубають. Та й багато іншого. Ось дід коли помер, то залишив свою хатинку Микиті. Ще й документ йому якимось чином зміг добути у міського голови, що доводиться Микита Безфамільний йому правнуком, сином його онука Дем'яшки та дружини Дем'яшкиної – Серафими. А той онук разом із дружиною згинули десь у великому місті, куди вирушили за легкими заробітками та вільним життям.

Виріс Микита і став хлопець, хоч куди: роботящий, характером поступливий, і з обличчя вродливий. Скільки років йому вже виповнилося і сам не знав, але всім вже стало зрозуміло, що вступив хлопець у пору нареченого. 

Та ще й статтю гарний вийшов – високий та широкоплечий. Задивлялися на нього дівчата, а як не задивлятися? Адже парубок – богатир. Вже й одружуватися можна, та тільки бігати з ним на побачення красуні не поспішали. Це ж як довідаються вдома, що якась із дівчат на бідного, як церковна миша, хлопця, око поклала, то вмить мати за коси відтягає. Та так відтягає, щоб і думки дурної поглядати у бік Микити, більше не з'явилося, .А хлопець не ликом шитий виявився, задивлявся на найкрасивішу дівчину. 

Знав же, що багатій Мирон ніколи свою єдину дочку не віддасть за бідняка, проте серцю не накажеш. Тягнулася душа до красуні Радміли. Що то була за дівчина, справжня перлина серед сільських просторів. Її краса незвичайна і приваблива, немов квітка, що розпускається у лузі. Дороге вбрання та червоні стрічки в косах, лише відтіняють її природну красу, що іскриться на сонці та притягує погляди оточення.

Волосся густе і шовковисте вона просто заплітає в косу. А коли вийде у двір, щоб розчесати свої багаті локони, волосся на вітрі так розвивається і тріпотить, що дух у Микити забиває, коли йому випаде щаслива нагода бачити це диво. Її ніжна шкіра  сяє здоров'ям, наче промені теплого сонця завжди її пестять. Її очі - це блискучі озера, в яких можна забутися і поринути у світ її душі, а на вустах завжди грає легка посмішка, яка робить її ще більш привабливою.

Загалом, зрозуміло, що хлопець закохався по самі вуха. Без Радміли і життя йому не миле.

Проте, як домогтися від красуні почуттів у відповідь, Микита навіть уявити не міг. Засумував він, зажурився. На гулянки з молоддю не ходить, зі старими душевно не розмовляє. Вже кілька місяців страждає, а як вирішити хитромудре завдання не відає.

Одного вечора він так замислився, що не помітив, як підійшов прямо до входу в занедбану шахту. Отямившись, повернув назад. Але якийсь невиразний звук змусив його насторожитися. Чи то стогін, чи то схлип почувся знову, тільки голосніше.

- Хто тут? – вигукнув Микита. 

Тепер уже у відповідь пролунав хрип. Хлопець швидко повернув убік, звідки йому почувся звук, і поліз у високі бур'яни. Йти йому довелося недовго, оскільки приблизно через 10 метрів він зупинився і побачив велику тварину, що скорчилася майже біля його ніг. На вулиці вже почало темніти, але видно було ще достатньо, тож коли істота підняла свою велику кістляву голову, Микита здивувався. Це був кінь! 

Облізлий і ніби втомлений від надмірно важкої роботи. Він виглядав убого і страшно. Зношені, зранені копита, тьмяна шерсть з лисинами, худа шия ледь утримувала голову, яка погойдувалася з боку на бік. Зів'яла, змучена душа, здавалося, була готова покинути коня будь-якої миті.

– Гей, – гукнув Микита, – ти звідки тут узявся? 

Але кінь мовчав. Тварини не розмовляють, це ж усім відомо.

Але вони їдять і п'ють. Цей кінь, мабуть, давно цього не робив.

– Пити хочеш?

Кінь кліпнув заплаканими очима.