Розділ 21 Чорний дракон

Хмара чорного диму і пилу піднімалася з боку палацу.

̶  Ні, - прошепотіла Скарлет, і серце її стиснулося від жаху.

̶  Ха, - хмикнула демониця, спостерігаючи за видовищем. Її губи розтягнулися в самовдоволеній усмішці. – Схоже, вам скоро настане кінець.

Тим часом, трохи осторонь, король демонів — Едван — схрестив мечі з Ігнілом. Він теж помітив клуби диму й зрадів.

̶  Це ж треба, - задоволено і трохи здивовано мовив король демонів. – Мої воїни вже й до палацу дісталися.

Ігніл напружився. Він перевів погляд на чорну хмару, і щось гостре й неприємне ворухнулося в нього всередині.

«Не може бути», - не повірив він.

За його спиною з’явилися вогняно-золотисті крила фенікса, і він миттєво злетів угору.

̶  Куди це ти намилився? – гаркнув Едван, кидаючись услід за королем Зестерії.

Але Ігніл не зважав на нього. Він завис у повітрі, швидко обводячи поглядом поле бою. Лінія оборони біля замку була неушкодженою. Солдати стояли стіною, не пропустивши жодного ворога.

Що ж тоді сталося?

І тут…

Над полем битви прокотився оглушливий рев. Глухий, низький, зловісний. Звук луною рознісся в небі.

Багато хто обернувся на цей страшний рик, намагаючись зрозуміти, кому він належить.

Скарлет теж вдивлялася в темряву, її погляд гарячково ковзав по густому диму в пошуках… чогось. Аїда робила теж саме, при цьому широко усміхаючись. Вона була впевнена, що це хтось із демонів увірвався до палацу.

Але…

Раптом з чорної завіси показався силует.

Величезний.

Крилатий.

Він рухався повільно, впевнено, розтинаючи дим, ніби пітьма була його природним середовищем. І знову пролунав низький рик.

Скарлет відчула, як по спині пробіг холод.

 ̶  Дракон? – здивовано озвалася демониця.

Але вже в наступну мить її голос наповнився гнівом:

– Звідки тут узявся ще один дракон?!

Скарлет застигла.

«Нічого не розумію, - задумалася вона. – Дракони ж відмовилися нам допомагати. Тоді хто ж цей дракон? І взагалі, чи на нашому він боці?»

Тим часом чорний звір наближався, змахуючи своїми перистими крилами і гублячи чорні, немов беззоряна ніч, пір’їнки.

«Стоп. Перисті крила?.. Цього не може бути…», - жахнулася принцеса.

Вона забула про Аїду і стрімголов кинулася вниз, до Савви, який теж повернув свою драконячу морду у бік палацу.

̶  Савво! – крикнула Скарлет, наблизившись до нього. Серце скажено калатало в грудях. – Невже це…

Але Савва не дав їй договорити.

Старий дракон голосно заревів — низько, протяжно, з такою силою, що повітря навколо завібрувало. Але в його рику не було загрози. Лише страх. Лише відчай. Його сірі очі, зазвичай спокійні та мудрі, зараз були сповнені суму і тривоги.

«Але як? Чому це сталося?» - хотіла запитати Скарлет, але на це вже не було часу.

Савва знову заревів і, змахнувши сріблястими крилами, рвонув уперед — прямо назустріч чорному дракону.

Принцеса спостерігала за цим, затамувавши подих.

Коли старий дракон підлетів до чорного, останній зупинився, зависнувши у повітрі. Савва щось тихо прогарчав до нього, ніби запитуючи. Темний звір йому не відповів. Він просто дивився. Його червоні очі горіли, як розпечене вугілля. А тоді, роззявивши пащу, він вистрілив пурпуровим полум’ям. Вогонь пронісся впритул, обпалюючи повітря, але Савва, як досвідчений воїн, ухилився. Майже. Полум'я все ж таки зачепило край його крила, і сріблясті лусочки миттєво почорніли. Але рана була незначною. Савва втримав рівновагу, хоча біль промайнув у його очах.

Спантеличивши сріблястого дракона своєю атакою, чорний звір знову полетів уперед.

Савва заревів йому вслід. У цьому рику було благання.

«Зупинись».

«Ні, тільки не це», -  Скарлет похолола від страху.

Наважившись, вона полетіла на зустріч чорному звіру.

Срібний дракон знову заревів, цього разу звертаючись до дівчини.

«Не наближайся до нього! – голос Савви прозвучав прямо в її голові — низький, глибокий, сповнений тривоги. Він використовував телепатію, бо в подобі дракона не міг говорити вголос. – Через затемнення темна сутність взяла над ним верх!»

Але Скарлет проігнорувала застереження. Вона різко змахнула крилами, долаючи відстань між собою та чорним звіром.

̶  Сорей!

Дракон повернув до неї голову.

На мить її серце наповнилося надією. Він почув! Але коли вона зустрілася з його поглядом, радість обернулася на крижаний страх. Червоні очі… глибокі, пронизливі, сповнені люті. Чужі.

Звір декілька секунд розглядав принцесу, а тоді роззявив пащу і вистрілив фіолетовим полум’ям.

Скарлет спритно ухилилася від його удару.

̶  Сорей! – продовжила кликати вона, голос тремтів. – Прошу, отямся!

Навіщо дівчина говорила це, якщо прекрасно розуміла, що поки триває затемнення, Сорей не отямиться? Вона сама не знала, для чого. Можливо, сподівалася, що пітьма не повністю поглинула його добре серце.