Розділ 20 Коли згасає сонце

Сонце повільно котилося за обрій, коли військо демонів наблизилося до кордонів Зестерії.

До затемнення залишалося близько десяти годин, тобто воно мало настати наступного дня. Але Едван – король демонів, чомусь з’явився раніше. Це неабияк насторожило Ігніла, проте він зберігав незворушність. На цей момент усе вже було готове: кожна шеренга, кожен меч і спис, кожен захисник Зестерії.

Едван та його армія зупинилися за декілька кілометрів від палацу, який був не лише домом короля, але й головною лінією оборони. Далі, за палацом, простягалося місто, в якому жили сотні тисяч людей.

Поле, що розділяло армії, вже завтра мало стати ареною, де зійдуться світло й пітьма.

Ніч виявилася досить напруженою: вартові невідривно спостерігали за кожним рухом незваних гостей, постійно звітуючи перед королем. Від постійної тривоги ніхто не зміг заснути. Схоже, Едван саме цього і добивався – виснажити зестеріанців.

Всі тривоги і переживання виявилися марними. Король демонів рушив зі своїм військом на палац з першими променями сонця.

***

Зестеріанці в золотих обладунках, які виблискували на соці, вишикувалися рівними шеренгами навпроти супротивника.

На чолі війська стояв Ігніл, теж вбраний у золото, і злісно зиркав у бік ворогів. Його очі блищали рішучістю, вказуючи на те, що він не дозволить нікому зруйнувати його королівство.

Поруч з королем була Скарлет, яка командувала невеличким загоном.

Ліворуч від Ігніла був його вірний друг Савва, який набув своєї істинної подоби – величезного сріблястого дракона, луска якого виблискувала на сонці, немов іній у морозний день.

Лайла – найкраща подруга Скарлет, - теж встала на захист Зестерії. Разом із Лайлою, прийнявши подобу великого білого вовка в сріблястих обладунках, стояв її названий батько – король Айріс, Вайслогія.

На допомогу Ігнілу прибула і обіцяна тисяча лучників зі Спритонії, хоча Скарлет до останнього сподівалася, що Ілдріан все-таки пришле більше солдатів.

Але, не зважаючи на всю міць і велич війська Зестерії, армія демонів все одно видавалася більшою в декілька разів, внушаючи страх. Їх була незліченна кількість. Здавалося, демонам не було ні кінця, ні краю.

Їхнє військо складалося з різних почвар: крилаті демони, вампіри, тролі та ще багато інших істот, назв яких Скарлет й не знала.

Дивлячись на всю цю нечисть, дівчина згадала той страшний сон і видіння, які переслідували її, попереджаючи про цю війну. Зараз все було точнісінько, як в тих кошмарах.

Оглядаючи армію демонів, принцеса зауважила короля Едвана, який командував військом. Він сидів верхи на чорному коні, чиї червоні очі світилися жахом. Його силует на тлі демонів був схожий на тінь, що керувала самою пітьмою.

Скарлет відчула холодний подих долі, коли її погляд зустрів постать у чорному каптурі поруч із королем демонів. Жінка в білій масці нахилилася до Едвана, шепочучи щось. Дівчина завмерла.

«Це ж вона! – подумки вигукнула принцеса. – Це вона зламала мій меч! Чому вона з Едваном?! Невже це…»

Тим часом демониця в білій масці прошепотіла до Едвана:

̶  Ваша Величносте, чому ви вирішили напасти саме зараз? До затемнення ще близько двох годин.

У відповідь чоловік хитро усміхнувся.

̶  Не хвилюйся, я знаю, що роблю, - спокійно мовив він. – Мені цікава їхня тактика. Я хочу побачити, на що вони здатні. А тоді, коли настане затемнення, ми знищимо зестеріанців, зітремо їх на порох, а їхня планета стане нашою!

Едван тихо засміявся, стиснувши перед собою долоню в кулак, немов давлячи надокучливу комаху.

Відповідь короля демонів цілком задовольнила дівчину в масці, і вона відступила від чоловіка на шанобливу відстань.

̶  Агов, Едване! – раптом вигукнув Ігніл, привертаючи до себе увагу. – Може заберешся звідси, поки я ще добрий?!

На декілька секунд запанувала тиша, яку порушувало форкання коней-демонів і шелест прапорів на вітрі.

А тоді пролунав сміх. Ні, навіть не сміх. Це був регіт, божевільний регіт.

Король Едван реготав, хапаючись за живіт.

̶  Ти насмішив мене, Ігніле, - продовжуючи сміятися, мовив він. – Я завжди отримую те, чого хочу, - додав серйознішим тоном.

Чоловік підняв руку вгору, даючи знак своїй армії готуватися до бою. Його чорний кінь нервово тупцяв на місці, немов не міг дочекатися початку битви.

Ігніл нервово стиснув кулаки, збираючи всю свою силу і дух в одне ціле. Він будь-що повинен захистити Зестерію.

Скарлет не зводила пильного погляду з дівчини в масці. У неї була одна здогадка і їй хотілося її перевірити.

Сонце вже піднялося над горами, освітлюючи своїм теплим промінням поле бою.

Едван опустив руку, вказуючи перед собою, на військо зестеріанців. 

̶  Вперед! Знищити їх! – вигукнув він. – Зестерія буде наша!

Піднесені словами свого короля, демони заревіли. І цей рев, здавалося, пронісся через всю планету.