Розділ 19 Кров фенікса

Час невблаганно минав. День, коли Едван – король демонів, мав прибути на Зестерію, щоб розпочати війну, настане рівно через двадцять чотири години.

Всі нервували, переживали, метушилися, снували туди-сюди, завершуючи останні приготування.

І Скарлет вирішила скористатися цим всім, щоб вислизнути і таємно провідати Сорея, як вже робила раніше.

Дівчина швидко крокувала темним коридором, а кроки її відлунювали у дзвінкій тиші. Голова гуділа від думок про Сорея і війну. Діставшись вже знайомих дверей, принцеса невпевнено зупинилася.

«Дивно, - задумалася вона. – А де ж вартові?»

Постоявши декілька секунд перед дверима камери, Скарлет смикнула їх… і вони, скрипнувши, відчинилися. Двері не були замкнені.

̶  Сорей? – покликала дівчина, заглядаючи у камеру.

Та виявилась порожньою.

̶  Ваша Високосте! – озвався чоловічий голос.

Принцеса поспіхом вийшла з камери і помітила вартового, який наближався до неї, притримуючи меч на поясі.

̶  Ваша Високосте, - повторив він, шанобливо вклонившись.

̶  Де Сорей? – одразу ж поцікавилася Скарлет.

̶  Його Величність наказав перевести хлопця в іншу камеру, - повідомив чоловік.

̶  Що? – здивувалася дівчина. – Але чому? Навіщо?

̶  Вибачте, але цього я не знаю, принцесо, - похитав головою вартовий.

̶  Гаразд, я сама запитаю у Сорея, - опанувала себе принцеса. – Куди батько його перевів? Відведи мене туди.

Скарлет зробила крок вперед, але вартовий раптом перегородив їй шлях.

̶  Що таке? – не зрозуміла вона. – Чому заважаєш мені пройти?

̶  Мені дуже шкода, Ваша Високосте, - схилив голову чоловік. – Але маю наказ короля не пускати вас до ув’язненого.

Дівчина оторопіла.

̶  З якого це дива? – почала злитися вона. – Пропустіть мене, негайно!

̶  Я не можу, вибачте, - ще нижче опустив голову вартовий.

̶  Що відбувається? – закричала принцеса. – Що сталося із Сореєм?!

̶  Заспокойся, Скарлет, - прозвучав спокійний голос Ігніла.

З темряви коридору постала поважна постать короля, який крокував у супроводі двох вартових.

̶  Батьку, - Скарлет підійшла до чоловіка. – Де Сорей? Чому ти не пускаєш мене до нього?

̶  Сорей зараз в іншій камері, - спокійно відповів Ігніл.

̶  Нащо ти його перевів? – продовжувала дівчина.

̶  Його стан нестабільний, - нахмуривши брови, мовив батько. – Затемнення вже завтра, темна сутність стає сильнішою. Наші заклинання вже не допоможуть, тому я відправив до Сорея чаклунів. Вони будуть стримувати його, поки не мине затемнення.

̶  Я все одно хочу побачити Сорея, - стояла на своєму принцеса.

̶  Ти мене не чула? – злісно мовив король. – Стан хлопця нестабільний. Хочеш, щоб він знову кинувся на тебе?

̶  Прошу, батьку, хоч на хвилинку, - благала Скарлет. – Я хочу переконатися, що з ним все добре.

̶  З ним все гаразд, - запевняв доньку Ігніл. – А тепер ходімо, Скарлет. В нас ще багато роботи. Завтра важкий день. Ми повинні дати відсіч Едвану.

Чоловік легенько стиснув плече дівчини, запрошуючи йти за ним, але вона не поворухнулася.

̶  Скарлет, ходімо, - повторив Ігніл.

Але донька не поспішала коритися. Принцеса стисла кулаки і зціпила зуби.

«Чому батько такий жорстокий із Сореєм?» - подумки обурювалася Скарлет.

Вона смикнула плечем, скидаючи батькову руку. А тоді, глянувши на чоловіка повними сліз очима, розправила червоно-золотисті крила і шугнула назад до виходу. В повітрі залишилися лише руді та золотисті пір’їнки, які безшумно опустилися додолу.

̶  Скарлет! – гукнув їй у слід Ігніл.

Але дівчина не збиралася слухатись.

Принцеса мчала підземними коридорами в’язниці, по дорозі ледь не збивши кількох вартових. Кулею вилетівши на вулицю, вона, ні секунди не замислюючись, полетіла, куди очі бачать.

Вітер ніс її, немов пір’їнку, і Скарлет не опиралася. Вже через декілька хвилин вона пролітала над знайомим лісом: саме тут вони із Сореєм ховалися від дощу.

Згадуючи усміхнене, ніжне обличчя юнака, дівчині защеміло серце.

Нарешті, опанувавши себе, вона зрозуміла, куди потрібно летіти.

***

Коли Скарлет була тут востаннє, печера виглядала так само. Ті самі кам’яні стіни, та сама висока стеля, з отвору якої пробивалося сонячне проміння, і та сама зелена галявинка, на якій легенько гойдалися квіти.

̶  Тауріку! – покликала дівчина.

Її голос рознісся луною по просторій печері, відбиваючись від кам’яних стін.

У відповідь тиша.