Розділ 15 Нове завдання

Сонце поволі хилилося до обрію, ховаючись за вершини гір.

Скарлет і Сорей, змахуючи крилами, вже наближалися до палацу. Але дівчина різко зупинилася, зависнувши у повітрі.

̶  Скарлет? – і собі зупинився Сорей, запитально дивлячись на принцесу. – Все гаразд?

̶  Мені страшно, - скривилася Скарлет. – Я не хочу знову сваритися з батьком.

Хлопець усміхнувся і підлетів ближче до дівчини.

̶  Все буде добре, - заспокійливо мовив він, підбадьорливо стиснувши її ледь тремтячу руку. – Я буду з тобою. Получимо покарання разом.

̶  Сорей, - прошепотіла принцеса, - але ж ти ні в чому не винен, тебе нема за що карати…

̶  Ну-у-у, - протягнув юнак. – Я теж втік, не сказавши нічого батькові. Скарлет, ми пережили напад божевільної демониці, тоді нас ледь не зжерли тріани і крувуси, а ти боїшся, що скаже твій батько? - засміявся він. – Все буде добре, - повторив Сорей. – Ну ж бо, полетіли.

Він легенько смикнув Скарлет за руку, розвертаючись у бік палацу. Дівчина слухняно полетіла за юнаком. Його слова трохи заспокоїли її і додали сміливості. Вона впорається. Тим більше, Сорей буде поряд. А коли він з нею, то її ніякі покарання не лякали.

̶  Ваша Високосте, Ваша Високосте! – загукали вартові біля воріт. – Нарешті ви повернулися!

̶  Де ви були? Ми всюди вас шукали! – мовив один із солдатів, підбігаючи до дівчини і брязкаючи обладунками.

̶  Вибачте, - винувато відповіла принцеса. – У мене були… е-е-е… термінові справи.

̶  Скарлет! – прогримів голос Ігніла.

Скарлет втягнула голову у плечі від цього окрику і обернулася до батька, який стояв на сходах. Його очі метали блискавки.

«Ох, святі зорі, що зараз буде?!», - подумки бідкалася дівчина.

За спиною Ігніла з’явився і Савва, який грізно зиркнув на свого сина.

Сорей винувато опустив очі і схилив голову.

̶  Негайно. У мій. Кабінет, - відчеканив кожне слово король і, різко розвернувшись, подався назад до палацу.

Савва пішов за ним.

***

Скарлет і Сорей стояли перед столом Ігніла в його кабінеті, винувато опустивши голови.

Дівчина так хотіла розповісти все батькові, показати йому легендарний посох, але вона не могла й слова вимовити, навіть дихнути лишній раз боялася. Страх стиснув горло.

̶  Скарлет, я тебе не впізнаю, - говорив король, злісно походжаючи кабінетом.

Савва, спершись на стіну, кидав злісний погляд то на Сорея, то на Скарлет. Але, все-таки, в його очах було набагато менше злості, ніж у Ігніла. Скоріше, чоловік дивився на них з тривогою, крізь яку виднілася і ледь помітна цікавість.

̶  Батьку, я… - почала Скарлет.

̶  Мовчати! – гаркнув король, а тоді продовжив читати нотації про поведінку дочки.

Дівчина здригнулася і знову опустила голову. Сорей, так, щоб ніхто не помітив, легенько стиснув її долоню, мовляв «все добре, я поруч. Не бійся». Від цього дотику принцеса трохи заспокоїлася. Вдихнувши на повні груди, вона знову наважилася перервати батька.

̶  Батьку! – вигукнула Скарлет. – Прошу, вислухайте мене!

̶  Нічого не хочу чути! – відмахнувся Ігніл. – Тебе і Сорея буде покарано.

Дівчина зціпила зуби і скинула руку вперед. Спалахнуло яскраве світло і почувся тихий дзенькіт. Коли Савва та Ігніл розплющили очі, то побачили, що принцеса тримає золотий посох, який був трохи вищий за неї. Вона злісно зиркнула на батька і сказала:

̶  Дозвольте все пояснити.

Король шоковано застиг, вирячившись на золотий артефакт.

̶  Не може… бути, - видихнув він, осідаючи на підлогу.

̶  Ігніле! – вигукнув Савва, кидаючись другу на допомогу. Він підхопив його попід руку і допоміг підвестися.

̶  Скарлет, - продовжив король. – Це ж… це те, про що я думаю?

̶  Так, - відповіла Скарлет. – Це посох давніх королів… я знайшла його.

̶  Але як? – дивувався Ігніл. – Його шукали цілими століттями. Я теж його шукав… Ти знайшла посох на Ауріумі?

Дівчина ствердно кивнула.

̶  Я все там обшукав, - мовив король, запустивши пальці у руді пасма. – Заглянув у кожну шпаринку, під кожний камінчик. Обшукав всю гору і довколишні місцевості. Як? Як тобі це вдалося?

̶  Він сам мене обрав, - просто відповіла принцеса. – Так сказав Таурік Зестеріант.

Очі Ігніла знову розширилися від здивування.

̶  Ти… ти бачила першого короля? – захоплено прошепотів він.

Зараз король скидався на маленького хлопчика, який побачив іграшку, про яку дуже довго мріяв. Скарлет ще ніколи не бачила батька таким.

̶  Так, - кивнула вона, а тоді все розповіла Ігнілу. Про все, що з нею сталося у тій печері і про те, що посох чекав саме не неї.

̶  Он як, - вже спокійніше відреагував чоловік. – Ось чому він нікому не показувався… Скарлет, я пишаюся тобою, - усміхнувся він, легенько стиснувши дівчину за плечі.