Розділ 14 Таурік Зестеріант

Скарлет і Сорей поволі простували темним тунелем. Кругом було тихо, тільки їхні кроки відлунювали у темряві і тихенько потріскував вогонь, який дівчина запалила над долонею.

Вони йшли у мовчазному спокої, кожен занурений у свої думки. Але обоє замислилися про одне й те ж: їх зв'язок був не просто дружбою, він означав дещо більше. Проте жоден з них не наважувався висловити це в словах – вони боялися помилитися, можливо, все це було лише випадковим спалахом емоцій? Тим більше, зараз не було часу на такі роздуми. Перед ними стояла мета – знайти артефакт.

̶  Поглянь! – раптом вигукнула Скарлет, вказуючи рукою вперед.

Юнак простежив за її рухом і помітив попереду сірувате світло. Нарешті довгий тунель закінчився.

Обоє, не змовляючись, подолали рештки тунелю бі́гом.

Сорей і Скарлет опинилися у величезній печері. Тут було досить світло, тому принцеса погасила вогник у руці. Вона роззирнулася довкола, захоплено оглядаючи печеру. Хлопець зробив те ж саме.

Вся печера була з сірого каменю. З високої стелі висіли сталактити, з яких додолу скрапувала вода, утворюючи калюжі. Дівчина помітила отвір у стелі, з якого пробивалося сонячне світло. То ось чому у печері було так ясно.

̶  Ого, - захоплено видихнув Сорей. – Я ще ніколи не бував у печерах. Це… неймовірно.

І справді, хоч і на вигляд це була звичайна печера, все-таки в ній щось зачаровувало: сіре каміння немов сяяло з середини, на сталактитах виблискували краплинки води, відбиваючи світло. Крізь отвір вгорі падало сонячне проміння, освітлюючи невеличку ділянку землі, на якій, пригледівшись, Скарлет помітила клаптик зеленої трави. Напевно, завдяки сонцю і дощу, які потрапляли сюди через отвір, і вітру, який приносив із собою насіння, тут створилися сприятливі умови для рослин.

Підійшовши ближче до зеленого острівця, дівчина побачила ще й декілька білосніжних квітів, які легенько похитувалися від вітерцю.

Сорей підійшов до Скарлет і теж зацікавлено глянув на рослини.

̶  Це так дивно, - мовив він. – Серед усього цього каміння змогли вирости такі маленькі тендітні квіти.

̶  І справді, дивно, - погодилася принцеса.

Вона опустилася навколішки біля маленької галявини і глянула вгору, на сонячне проміння. Як же це було гарно: в повітрі, над зеленим острівцем, виблискуючи на сонці, кружляли маленькі порошинки, чимось нагадуючи світлячків.

̶  Це місце, - зачаровано мовила Скарлет, - дзвенить древніми чарами… Вся печера ними наповнена, але саме ця галявина найбільше їх випромінює. Таке враження, що вона серце всієї цієї гори…

Сорей у відповідь гмикнув, погоджуючись з принцесою.

Раптом Скарлет простягнула вперед руку. Нею заволоділо дивне відчуття. Здавалося, що ці квіти, це сонячне світло кликали її до себе…

Золоте проміння вже майже торкнулося пальців дівчини, як раптом пролунав грубий старечий голос, розкотившись луною по печері:

̶  Нарешті ти прийшла!

Злякавшись, Скарлет вмить відсмикнула руку. Сорей закрутив головою в пошуках господаря голосу і вихопив свою катану, готуючись відбивати напад.

̶  Я так довго чекав на тебе, - продовжив незнайомець.

Принцеса підхопилася з колін і теж почала блукати поглядом, намагаючись вловити, звідки доносився голос.

̶  Хто тут? – злякано вигукнула вона, стиснувши кулаки.

̶  Не варто мене боятися, Скарлет, - заспокійливо відповів старечий голос.

А вже за мить хлопець і дівчина відчули подув вітерцю за спинами. Обернувшись, вони побачили старого чоловіка в білому одязі, який завис у повітрі над зеленим острівцем. Його очі були примружені, білі кошлаті брови злетіли догори, а сива борода розтягнулася в доброзичливій посмішці.

Глянувши на цього дідуся, Скарлет здалося, що вона вже десь його бачила. Але де?

Раптом принцеса помітила, що у руці незнайомця щось зблиснуло при світлі сонячного проміння. Вона округлила очі і шоковано видихнула:

̶  Не може бути… Це ж…

У руці старий тримав золотий посох. Посох давніх королів.

Ноги Скарлет підкосилися і вона осіла на землю.

̶  Скарлет! – кинувся до неї Сорей.

Але вона його не чула. Вся увага дівчини була прикута до золотого посоха у старечих руках.

Помітивши реакцію Скарлет, чоловік усміхнувся ще ширше. Заклавши одну руку за спину, він поволі наблизився до дівчини і юнака, пливучи у повітрі. Посох від його руху тихенько задзвонив, немов вітаючись з гостями.

̶  Вітаю, Скарлет, - знову мовив старий, пильно дивлячись на принцесу.

̶  Звідки ви… знаєте моє… ім’я? – ледь видавила з себе дівчина.

̶  Я знаю все, що діється на Зестерії, всіх її жителів і створінь… І я знав, що ти прийдеш сюди, - загадково відповів незнайомець.

̶  Хто ви? – видихнула Скарлет.

̶  Я думаю, ти вже знаєш відповідь.

І тут принцеса згадала, де вже бачила обличчя цього чоловіка: на одній із сторінок книг з історії Зестерії. Та це ж…