Розділ 12 Шлях у гори

Скарлет поволі розплющила повіки і протерла очі. Вона почувалася сповненою сил та енергії. Дівчина відчула, що її голова торкається чогось м’якого. Принцеса підняла очі і побачила перед собою Сорея, який мирно спав, тихенько посопуючи. Вона спала на його плечі! Від цієї думки на лиці Скарлет спалахнув рум’янець. Принцеса різко відсторонилася від юнака, але помітивши, що він міцно спить, на декілька секунд затримала на ньому погляд. Який же він красивий! Дівчина ще ніколи не бачила юнака так близько і у неї не було нагоди роздивитися його вродливе обличчя. Чорне, немов воронове крило, волосся висохло, але розтріпалося і спадало на закриті повіки, довгі вії хлопця ледь тремтіли, неначе він ось-ось прокинеться. Погляд Скарлет ковзнув нижче, на його прямий ніс, привідкриті губи, які вабили до себе, на шию і ключиці, які визирали з-під сорочки. Дівчина простягнула до нього руку і…

   «Ох, що ж я роблю!», - струснувши голово, подумки вигукнула вона і відсмикнула руку. Тоді принцеса швидко підвелася, накинула свій плащ, який повністю висох, і вирішила визирнути з печери, щоб перевірити обстановку і трохи остудити голову.

   «Що ж я хотіла зробити?», - запитала сама себе Скарлет.

   Лице палало рум’янцем і, нарешті, коли вона вийшла з печери, прохолодний вітерець трохи її остудив.

   Дощ нарешті припинився, на траві виблискувала роса, відбиваючи промені вранішнього сонця. Трохи прогулявшись і впевнившись, що за ними ніхто більше не стежить, Скарлет повернулася назад у печеру, хоча і не була впевнена чи зможе тепер нормально дивитися на Сорея. Дівчина не розуміла, що з нею не так…

   ̶  Скарлет! – вигукнув Сорей, помітивши дівчину, яка зайшла до печери. – Де ти була? Чому мене не розбудила? Що, якби на тебе знову напала та демониця? І взагалі, як ти почуваєшся?

   Говорячи все це, хлопець тримав принцесу за плечі, легенько її трясучи.

   Скарлет спантеличено подивилася на стурбоване лице Сорея і трохи зарум’янилася від його близькості. В голові вмить з’явилося спляче обличчя юнака, його губи… Дівчина заплющила очі і труснула головою, відганяючи ці о́брази.  Вона знову глянула на стривожене лице Сорея і засміялася, хапаючись за живіт.

   ̶  Ха-ха, бачив би ти зараз своє обличчя!

   Юнак здивовано дивився на Скарлет, не розуміючи, чому вона сміється.

   ̶  Ну, я ж хвилююся за тебе, - буркнув він, потираючи потилицю.

   ̶  Гаразд, вибач, - усміхнулася принцеса, витираючи сльози, які наступили на очі від сміху. Нарешті вона змогла себе опанувати. Правильно, зараз не час думати про всякі дурниці. – Добре, давай перекусимо, а тоді вирушимо в дорогу.

   Вона витягнула зі своєї сумки два яблука, з яких одне простягнула Сорею, і хліб. Вони трохи перекусили і зібралися в дорогу.

   Хлопець і дівчина вийшли з печери.

      ̶  Ну що ж, пора йти, - мовила Скарлет.

   Сорей підійшов до неї і запитав:

   ̶  Ти знаєш, куди треба прямувати?

   Принцеса ствердно кивнула головою.

   ̶  Так, - сказала вона. – Ми йдемо туди, де билися з демоницею… Звідти починається шлях у гори.

   ̶  Тоді вперед, - усміхнувся хлопець і глянув на Скарлет.

   Вона у відповідь теж посміхнулася і кивнула головою, а тоді рушила вперед. Сорей подався за нею. Вони підійшли до краю того самого обриву, на якому були вчора. Звідти відкривався вид на гори.

   ̶  Звідси полетимо, - мовила дівчина і за її спиною вмить з’явилися червоно-золотисті крила.

   Вона розправила їх, відчувши, як вітер ворушить кожну пір’їнку, а тоді шугнула вгору.

   ̶  Агов! ̵ гукнув юнак, змахнувши своїми чорними крилами.

   ̶  Не відставай! ̵ засміялася принцеса.

   Сорей нарешті наздогнав Скарлет і запитав:

   ̶  А чому ці землі виглядають такими… як це сказати... неживими?

   Дівчина глянула вниз, на потріскану землю, з якої визирало гостре каміння. Лише де-не-де пробивалася зелена трава і було помітно поодинокі кущі та дерева.

   ̶  Батько розповідав, що колись тут впав метеорит, - відповіла принцеса. – Від чого і утворилися гори... Цей метеорит мав в собі темну енергію, тому знищив все в радіусі близько ста кілометрів…

   ̶  Неймовірно, - захоплено видихнув юнак. – І коли це сталося?

   ̶  Гм, не знаю, - гмикнула Скарлет. – Напевне, ще до народження батька. Він говорив, що тоді Зестерією привили перші правителі.

   На деякий час запанувала тиша, а тоді дівчина знову продовжила.

   ̶  Пройшло вже близько дві тисячі років. Життя повертається на ці землі, хоч і повільно. Пройде не одне століття, перш ніж все тут знову зазеленіє і зацвіте… Сила цього метеорита знищила все…

   Принцеса сумно оглянула суху потріскану землю, а тоді подивилася вперед.

   ̶  Дивись, - мовила вона, вказуючи рукою перед собою. – Це найвища гора західних гір  ̶  Ауріум. Її вже видно…

   Сорей простежив поглядом за рукою Скарлет і захоплено видихнув. Перед очима відкривався неймовірний вид. Хоч зелені тут майже не було, але це місце все одно чимось вабило до себе. Вершина найвищої гори була оповита хмарами, тому здавалося, ніби вона підпирає собою небо. Гора мала неймовірні розміри і була схожа на лігво якогось велетенського дракона. А біля її підніжжя виблискувало широчезне озеро.