Розділ 8 Після дощу

Кругом панувала непроглядна, холодна темрява і дзвінка тиша, немов то дзвенів кришталь.

   Скарлет лежала нерухомо посеред цієї чорної порожнечі. Раптом повіки здригнулися і вона поволі розплющила золотисті очі. Дівчина підвелася і оглянулася.

   ̶  Що це за місце? – запитала вона, звертаючись до німої тиші.

   Її голос відбився луною, розкотившись ехом по темній пустелі. Раптом звідкись війнуло холодним вітром, розкуйовдивши Скарлет волосся та розвіваючи подоли короткого білого плаття.

   ̶  Холодно, - прошепотіла дівчина і обняла себе руками, щоб хоч якось зігрітися. І тут їй сяйнула думка: «Якщо звідкись віє вітер, то десь має бути вихід».

   Принцеса з надією обернулася у бік холодного протягу. Вона виставила наперед руку долонею догори, над якою засяяв язичок полум’я, похитуючись від вітерцю.

   Скарлет йшла і задумувалася над тим, де це вона? Що це за місце? Як дівчина не старалася, ніяк не могла цього зрозуміти. Вона і далі продовжувала йти, освітлюючи шлях маленьким мерехтливим полум’ям. Принцеса не знала скільки часу вона йде, але здавалося, що пройшла ціла вічність.

   «Скільки б я не йшла, виходу все одно не видно», - подумала Скарлет, а тоді зупинилася на місці. ̶  «Не може бути…»

   ̶  Це порожнеча, - прошепотіла вона. І ніби на підтвердження її слів зірвався сильний вітер. Дівчина затулила обличчя руками, а вогник у її долоні погас. Раптом все стихло і знову запанувала тиша. Принцеса розтулила очі й оглянулась. Кругом клубочилася лише темрява…

   ̶  Скарлет, - несподівано пролунав знайомий голос у неї за спиною. Вона рвучко обернулася і побачила свого батька, який невідривно на неї дивився.

   ̶  Батьку! – вигукнула Скарлет. – Я така рада тебе бачити… Чому я опинилася тут? Допоможи мені вибратися звідси!

   ̶  Скарлет, - знову мовив король,  ̶  ти мене дуже розчарувала.

   Дівчина винувато глянула на чоловіка і, схиливши голову, тихо сказала:

   ̶  Пробачте, батьку… Я не хотіла, щоб так сталося…

   ̶  Я довірив тобі дорогоцінний меч, а ти його зламала! – гаркнув Ігніл.

   ̶  Це не я, - жалібно мовила принцеса. – На мене напала…

   ̶  Годі, - не дав договорити дочці король. – Не хочу нічого чути… Мені не потрібна така донька…

   Скарлет шоковано глянула на батька й побачила в його очах ненависть. Чоловік зиркнув на неї злим поглядом і, розвернувшись, попрямував у глиб темряви.

   ̶  Батьку! – крикнула йому навздогін Скарлет, яка не могла повірити в те, що її рідний батько відмовляється від неї через якийсь там меч. Так, він досить цінний, але ж не настільки, щоб не визнавати рідну дочку.

   Дівчина, простягнувши вперед руку, ніби намагалася схопити чоловіка, кинулася за ним. Пробігши кілька кроків, їй вдалося схопити лише порожнечу, а король поволі розчинився у пітьмі, зникнувши з поля зору.

   Скарлет безсило опустилася на коліна і тихенько схлипнула. Їй було боляче чути таке від батька.

   Раптом вітерець знову розкуйовдив її волосся, приносячи з собою прохолоду.

   ̶  Скарлет, - поруч прошелестів тихий голос. Дівчина змахнула долонею сльози й підвела очі – прямо перед нею стояла її подруга.

   ̶  Лайло! – радісно прошепотіла принцеса, але одразу ж її радість розвіялася, коли вона побачила на обличчі подруги злу, хитру посмішку.

   ̶  Отже, - почала біловолоса дівчина,  ̶  якщо ти втратила свій магічний артефакт, то це означає, що ти стала слабшою… і тепер я сильніша від тебе.

   Скарлет опустила голову. Чому її найкраща подруга так говорить? Невже сила важливіша від дружби? Їй було дуже гірко це чути, тому вона не могла нічим заперечити, а лише тихо відповіла:

   ̶  Можливо ти права…

   Усмішка Лайли стала ще ширшою, а тоді темною порожнечею прокотився її гучний регіт, розтинаючи тишу. Від несподіванки принцеса здригнулася і хотіла поглянути на свою подругу, але, піднявши голову, вона нікого не побачила, окрім густої темряви, яка кругом клубочилася.

    Дівчина піднялася на ноги і помітила постать в чорному, яка до неї наближалася. Це був Сорей. Скарлет вже хотіла було кинутись до нього з радісною усмішкою та з проханням про допомогу, але коли хлопець підійшов ближче, так, що можна було розгледіти його обличчя, вона передумала. Юнак йшов поволі, ніби про щось серйозно замислившись, а коли між ними залишилося декілька кроків, він зупинився і глянув на Скарлет байдужим поглядом своїх синіх очей, які випромінювали крижаний холод.

   ̶  С-сорей, - тремтячим голосом промовила дівчина, дивлячись зляканими очима на свого друга.

   ̶  Тепер ти ні нащо нездатна, - холодним тоном сказав Сорей, зверхньо дивлячись на принцесу. – Ти мені зовсім не цікава… Я повертаюся на Землю. Прощавай, Скарлет.

   Промовивши ці жахливі для дівчини слова, хлопець розвернувся і попрямував у глиб темної порожнечі, а подоли його чорного плаща легко розвівав вітерець, який з’явився невідомо звідки.

   Скарлет застигла з широко розплющеними очима, з яких капали сльози. «Чому всі від мене відвертаються, - думала вона. – Спочатку батько, потім Лайла і Сорей… Невже меч важливіший за мене?» Дівчина нічого не розуміла. Чому опинилася тут? А головне, як вибратися звідси?