Розділ 7 Шторм

Лайла минала кущі і дерева, набираючи швидкість, а дощ продовжував лити, заливаючи їй очі. Нарешті вовчиця дісталася мосту, що звисав над величезним урвищем, внизу якого бурлив потік води. Вона швидко промчала міст і вже наближалася до воріт палацу. Щоб її хтось помітив, Лайла пронизливо завила.

   Це виття почув Ігніл, який разом із Савою знаходився у своєму кабінеті і, про щось роздумуючи, міряв кроками кімнату. Але почувши вовче виття, одразу ж кинувся до вікна, визираючи поміж дощ, і намагаючись зрозуміти, звідки доноситься звук. І раптом чоловік помітив на краю мосту, майже біля воріт, великого білого вовка, який несамовито мчав і ніс на собі дівчину з вогняно-рудим волоссям. Король спохопився і кулею вилетів з кабінету.

   ̶  Ігніле! – гукнув Савва, подавшись за ним.

   Батько Скарлет разом із другом вибігли на сходи, які вели до палацу.

   ̶  Відчиніть ворота! – крикнув Ігніл до вартових, які стояли біля великої дерев’яної брами.

   Вони кинулися виконувати наказ короля і швидко відчинили важкі ворота, пропускаючи білосніжного звіра, який швидко підбіг до сходів, де стояв Ігніл.

   ̶  Скарлет! – вигукнув король і підійшов до вовка.

   ̶  Зі мною все добре, - тихо мовила Скарлет, поволі злізаючи зі спини звіра, який миттю перетворився на дівчину з білосніжним волосся, яке намокло від довготривалого дощу.

   ̶  Скарлет, що з тобою сталося? – занепокоєно запитав Ігніл, дивлячись на дочку стривоженим поглядом. – Звідки в тебе ці рани? – поцікавився він, помітивши на тілі дівчини сліди від ударів блискавок і порваний, брудний одяг.

   ̶  Батьку, - прошепотіла принцеса, - пробачте мені… - з її очей покотилися сльози, зливаючись з дощем, який тік по обличчю тонкими струйками. А тоді, більше не витримуючи пекельного болю в руці і сильної втоми, яка огорнула Скарлет своїми обіймами, вона провалилася у пітьму.

   Король встиг підхопити свою дочку, не даючи їй впасти, і, взявши її на руки, поніс у палац. Савва і Лайла пішли слідом за ним.

***

   Чорні хмари клубочилися і виблискували спалахами блискавок над Дарком – планетою зла і ненависті.

   Кругом панував лише морок… Де-не-де чулося страшне гуркотіння. То розколювалася земля, з якої вихоплювалися гейзери розпеченої лави. Планета вмирала…

На одному з високих пагорбів розмістився великий, чорніший за найтемнішу безодню, замок. Його шпилі конусоподібних веж здіймалися високо у небо, ледь не торкаючись темних хмар. Де-не-де світилися жовтим сяйвом вікна, відбиваючи світіння численних свічок. Їх тут було багато. Вони освітлювали довгі темні коридори і кімнати, у яких прогулювався протяг, від чого язички полум’я на свічках легенько похитувалися, відкидаючи на темну кам’яну підлогу замку химерні тіні, що здавалися живими істотами.

   В одній з кімнат, на троні з чорного обсидіану сидів чоловік, підперши підборіддя рукою. Його очі були примружені, від чого здавалося, що він спить. У нього були загострені вуха, як у ельфа, чорне волосся, що сягало плечей, мінилося срібними ниточками сивини. На його руці красувалися перстні з коштовним камінням, яке відбивало мерехтіння свічок. За спиною виднілися дві чорні тіні від крил.

   Його обличчя виражало цілковитий спокій. Чоловіка зовсім не цікавило те, що відбувається довкола: не зважав на спалахи блискавок, що відбивалися у вікнах, вимальовуючи тіні на підлозі; не зважав на гуркіт грому, що розносився по замку страшним гулом; на тишу, яка панувала у цій темній і холодній кімнаті.

   Раптом скрипнули великі дерев’яні двері, а вогники на свічках легенько затріпотіли від протягу. До кімнати зайшла дівчина в чорній мантії і білій масці, що закривала її обличчя, а за спиною легко похитувалися чорні кажанячі крила.

   Вона підійшла до чоловіка, що сидів на кам’яному троні, а її кроки гучно відлунювалися у цілковитій тиші. Дівчина стала перед ним на коліно, схилила голову, притискаючи руку до грудей, і мовила:

   ̶  Батьку, я зробила так, як ви просили.

   Її голос пролунав доволі гучно, ніби вона намагалася розбудити чоловіка.

   Він поволі розплющив очі, немов і справді прокинувся від глибокого сну, і глянув на гостю темними, майже чорними очима, які виблискували лихим вогнем. Губи чоловіка розтягнулися у задоволеній усмішці, оголяючи гострі ікла.

   ̶  Чудово, - промовив він холодним низьким голосом. – Можеш іти, - махнув демон в бік дочки, яка все ще стояла навколішки, покірливо схиливши голову. Але вона не збиралася йти. – Ти хочеш щось запитати?

   У відповідь дівчина-демон легко кивнула.

   ̶  Батьку, - цього разу вона заговорила трохи тихіше, побоюючись розгнівати чоловіка на троні. – А чому я не могла її просто вбити?

   Демон знову задоволено усміхнувся і сказав:

   ̶  На все свій час…

***

   Небо над Зестерією затягнулося ще більше, нависаючи похмурими сірими хмарами, з яких не переставав лити холодний дощ. Піднявся і штормовий вітер. Лютувала негода.

   Через похмурий день у домівках горіли свічки. Люди покинули свою буденну працю і закрилися в затишних будинках. Безлюдним став галасливий ринок, а вулиці пустували. Кругом ні душі. Навіть у чарівному лісі всі звірі, духи, примари та інші істоти сховалися у своїх домівках.