Розділ 5 Розмова у кабінеті батька

   Світанок. Прокидаються солов’ї і співають свою світанкову пісню. Сонце поволі піднімається з-за високих гір Зестерії. Виблискує роса на зеленій траві, відбиваючи світанкове проміння. В невеличкому селі прокидаються люди, щоб розпочати буденну працю.

   Промені вранішнього сонця торкнулися і вікон королівського палацу, зазирнувши до кімнати принцеси Скарлет, яка все ще міцно спала і не збиралася прокидатись. По її обличчю було видно, що їй сниться чудовий сон.

   В кімнаті було тихо, тільки чувся дзвінкий спів пташок, який сповіщав про настання світанку.

   Сонячний промінь ковзнув по обличчю Скарлет, торкнувшись її заплющених очей, ніби намагався розбудити принцесу, мовляв: «Нема чого вилежуватись, пора вставати!»

   Але дівчина, скривившись, повернулася на інший бік і знову тихенько засопіла, а її червоне, немов вогонь, волосся розкинулося на подушках довгими пасмами.

   Скарлет пролежала так декілька хвилин, а тоді почувся боязкий стукіт у двері.

   ─ Ваша Високосте, − тихо мовив голос служниці за дверима. ─ Вибачте, що турбую. Але вас кличе батько… до себе.

   У відповідь тиша. Принцеса-фенікс навіть нічого не почула.

   ─ Принцесо Скарлет! – вже голосніше мовила дівчина. ─ Вас чекає батько!

   Скарлет поволі розплющила очі, тоді сіла на ліжку і солодко потягнулася. «Ох, як же я виспалася!»

   ─ Ваша Високосте! – знову почулося за дверима.

   ─ Заходь! – гукнула дівчина.

   Двері повільно відчинилися, пропускаючи невисоку служницю у довгій оранжевій сукні. Вона, увійшовши до кімнати, низько вклонилася принцесі і проторохкотіла:

   ─ Вас чекає батько.

   Скарлет стало цікаво, чому це батько її покликав, ще й так рано? Вона глянула на прислугу і мовила:

   ─ Гаразд, скажи йому, що я зараз прийду.

   Дівчина-служниця знову присіла у реверансі і, розвернувшись, рушила до дверей, зачинивши їх за собою.

   Скарлет відкинулася на спину і поглянула на стелю ліжка, яке було накрите оксамитовим балдахіном. Вона важко зітхнула і знову підвелася, цього разу вже остаточно.

   Дівчина переодяглася з піжами-плаття у свою звичну лимонну сукню. Вишуканого вбрання вона не носила, як належить принцесі, бо вважала його непрактичним.

    Принцеса розчесала своє довге руде волосся і поглянула у велике дзеркало, яке стояло навпроти її ліжка. Скарлет виглядала бадьорою і виспаною, очі її сяяли таємничим вогнем, руді пасма волосся легенько ворушилися  від невеличкого вітру, який проник у кімнату через розчинене вікно.

   Їй було дуже цікаво, чому це її покликав батько, ще й так рано? Але дівчина не поспішала. Чомусь їй було трохи лячно йти до короля. А може, в нього якісь погані новини?

   Принцеса труснула головою, відганяючи дурні думки. При цьому її волосся розлетілося в різні боки, а тоді рівними пасмами лягло на її тендітні плечі.

   Скарлет рішуче глянула на своє відображення в дзеркалі, тоді, набравши повні груди повітря, важко зітхнула і рушила до дверей.

***

   Незважаючи на світанкову пору, у палаці вже трудилися слуги: витирали пил на стародавніх вазах і скульптурах, відчиняли вікна, пропускаючи свіже вранішнє повітря. Дівчата-служниці, весело про щось перемовляючись, розставляли свіжі квіти з росою, аромат яких розносився по всіх закутках палацу.

   Скарлет поволі прямувала просторим коридором, в якому підлога була застелена оксамитовою червоною доріжкою (як і всі коридори палацу), з вікон привітно виглядали сонячні промені, кидаючи на підлогу химерні тіні від дерев.

   Дівчина на мить зупинилася і заплющила очі. З відчинених вікон чувся веселий спів пташок і легеньке шелестіння листя на деревах. Вона на повні груди вдихнула свіже повітря, наповнене ароматом квітів, і поволі рушила далі, роздумуючи над батьковим запрошенням. Король доволі рідко кликав до себе дочку, а зазвичай розмовляв з нею під час трапези чи прогулянки, тому принцеса трохи здивувалася, почувши, що батько викликав її до себе. 

   Скарлет поволі підійшла до великих дерев’яних дверей, які були зачинені. Вона обережно постукала і декілька секунд почекала на відповідь.

   ̶  Заходь, ̵  почувся голос короля за дверима.

   Дівчина легко відчинила двері і зайшла у батьків кабінет. Це була простора кімната з великим вікном-балконом, на якому легко похитувалася білосніжна тюль від вітерцю. Посередині кабінету стояв письмовий стіл, за яким сидів сам король. А підлогу застеляв червоний оксамитовий килим. В самому кутку кімнати розмістився великий зелений вазон.

   Біля Ігніла сидів Савва і про щось з ним розмовляв, водячи пальцем по карті, яка займала весь письмовий стіл короля.

   ̶  Батьку, ви мене кликали? ̵  боязко спитала принцеса. Чомусь зараз їй було трохи лячно. У неї було погане передчуття.

   ̶  Так-так, заходь, ̵  проторохкотів чоловік, не відводячи погляду від старовинної карти. ̶  Сідай.

   Скарлет повільно підійшла до батьківського столу і сіла на крісло, яке стояло поруч.